Іде батько у крамницю.
— І я піду з вами, тату, — просить малий.
— Іди, сину, — каже тато.
Зайшли батько з сином до крамниці, купили дві великі ложки й одну маленьку. Великі ложки — батькові й матері, маленька — синові. Потім лопату купили. Міцну, добру лопату.
— Цією лопатою років десять можна копати, — каже батько.
Син побачив на полиці маленьку лопатку.
— Тату, — просить, — купіть і мені лопату. І я копатиму. Прийшли вони додому, сіли обідати. Батько з матір’ю їдять великими ложками, а син — маленькою. Потім батько бере лопату й іде город копати. Син бере свою маленьку, щоб із батьком копати, та батько йому:
— Іди зі своєю лопаткою піском грайся…
Пішов син із лопаткою до купи піску, погрався трохи. Та швидко йому те набридло й він поклав під ліжко лопатку.
Так і лежить вона під ліжком. А маленька ложка лежить поруч із великими ложками. Як тільки сідають обідати, батько й мати беруть великі ложки, а синові дають маленьку.
А лопатка під ліжком лежить.
Восени Борисові батько купив ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще — ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь — і в селі, і в лісі. А на ковзанах — тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові:
— Поміняємось, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись.
Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:
— Не будемо мінятись… Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.
Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.
Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
— Ні, Євгене, таки поміняймось… Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
— А як завтра сніг розтане? — запитав Євген.
У кінці шкільного подвір’я, біля тину, лежала купа сміття. Спершу це був маленький смітничок, а потім — смітник і, нарешті, він перетворився на величезну купу.
Величезна купа усе збільшувалася, хоч вона й так була велика. Сюди викидали папірці, згрібали до неї сухе листя…
Купу цю бачили всі, але ніхто не звертав на неї уваги. Кожен думав: кудись же й сміття треба викидати; мабуть, вона потрібна тому, що на світі є сміття.
Та ось одного разу весною на шкільне подвір’я вибіг із класу гомінкий гурт дітей. Вони викопали ямку й посадили кущ троянди. Тепер щодня приходили до свого куща, поливали й раділи: ось на кущі розвинулись бруньки, появились листочки. І от настав теплий весняний день, коли на кущі загорілася велика червона квітка. Вона була така красива, що до троянди збіглися всі учні й учителі. Милуючися красою квітки, всі тут звернули увагу на купу сміття. І всім стало соромно від однієї думки: хіба ж тут може бути смітник?
Кожному подумалось: це я винен. Коли б раніше звернув увагу на цю купу сміття, її давно б уже тут не було.
І от до купи сміття під’їхав віз. Учні й учителі взяли лопати, скидали сміття на віз і вивезли його на гноївню.
Вітько ніколи не бачив батька. Йому тепер одинадцять літ. А коли було три місяці, його батько, льотчик-винищувач, загинув у повітряному бою над Берліном. В один з останніх днів війни.
На столі, де вечорами працюють мама й Вітько, стоїть батьків портрет. Щороку в день смерті батька мама ставить поруч із портретом безсмертники. В інші дні поруч із портретом стоїть ваза з червоною трояндою.
Кілька тижнів тому до них вечорами став приходити інженер Іван Васильович. Він працює з мамою на одному заводі.
Вітько розумів, що мама вийде за Івана Васильовича заміж. Йому було дуже боляче: забуде мама про батька.
Того дня, коли мама сказала, що Іван Васильович увечері проситиме її руки, Вітько думав тільки про батька. Хлопчикові думалось: ось прийду сьогодні зі школи, а мама й портрет прийме кудись в інше місце.
Вітько ішов додому, а серце його стискалось від болю. «Якби не зима, — думав хлопчик, — я пішов би в поле, знайшов би безсмертники й от зараз поставив би коло батькового портрета».
Він відчиняє двері і бачить: біля столу сидить мама — у новому платті. У вазі замість червоної троянди — квіти безсмертника…