Зітхнув Подорожній, витер піт і питає:
— Скажи, Кам’яниста Стежко, чого так важко тобою іти?
— Бо я веду до Сяйної Вершини, — відповідає Кам’яниста Стежка.
Урок у другому класі. Галя підносить руку.
— Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.
— У Марійки братик народився, — сповіщає Галя.
А Марійка — це її подруга. Діти оглядаються з цікавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.
— Як це добре! — каже Ганна Олексіївна, вона підходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку з братиком.
У класі тихо-тихо.
— А що це значить — поздоровляємо? — питає Микола.
— Це значить, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.
У Марійчиної мами народився син.
У Марійчиного тата народився син.
У Марійки народився брат.
У Марійчиного дідуся народився онук.
У бабусі Марійчиної народився онук.
У дядька Марійчиного народився племінник, небіж.
А в нас народився новий приятель.
Он скільки людей стали щасливіші.
Он скільком людям приніс Марійчин брат щастя.
Он чого ми поздоровляємо.
Поздоровляємо — це значить: радіємо разом із Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, і з дядьком Марійчиним.
Діти радісно загомоніли:
— Поздоровляємо… Поздоровляємо…
Прийшла весна. Першокласники навчилися читати й писати. Вчителька й каже:
— Діти, давайте посадимо деревця на спомин про наше дитинство. Нас у класі тридцятеро — хай кожен посадить своє дерево.
Діти радо взялися до роботи. Викопали ямки, налили в них води, наносили перегною. Привезли маленькі саджанці — ялинки.
І вчителька викопала ямку.
Але для чого ще одна — тридцять друга ямка?
— Це для хлопчика, що приїде до нас із далекого краю… — каже вчителька. — А може, дівчинка приїде… Ось ми для невідомого друга й посадимо дерево.
Посадили класом тридцять двоє дерев і стали доглядати. Улітку поливали, взимку обгортали снігом, щоб деревам тепліше було. Дерева росли пишні, гіллясті.
Минав час. Ось уже діти й другий клас закінчили, третій і до четвертого перейшли — а невідомого друга немає, жоден новий учень не приїхав до села.
Ті діти вже юнаки й дівчата, вже й школу закінчують, а невідомий друг не приїздить.
Ялинки виросли, стали стрункі, гіллясті. Напередодні закінчення школи прийшли юнаки й дівчата до своєї ялинкової алеї. Прийшли, щоб помріяти про невідомого друга.
«Не може бути, щоб невідомий друг не зустрівся, — думали хлопці й дівчата. — Хіба може бути самотньою тридцять друга ялинка?»
Малий Тарасик побачив, як квочка встала з гнізда. Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.
Квочка напилася води й вернулася на своє місце, а Тарасик сидів, мов зачарований. Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися: що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курчатко?
Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в гнізді, а на підлозі. Під нею пищало двадцятеро курчаток.
Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати в руці тримає троє яєчок. Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.
— Мамо, що ви робите! — скрикнув Тарасик. Здивована мати обернулась.
— А що я роблю?
— Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка…
Мати усміхнулась.
— У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.
— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.
Одного разу заходить до класу вчителька й каже:
— Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі. Треба занести її в комору. Допоможімо людям.
Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:
— Чого вчора не був?
Павло каже:
— Мама хвора… Треба мамі допомагати…
Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.
Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стояла на подвір’ї. Біля неї гралися учні. І Павло м’яча ганяв.
Павлова мати підходить до вчительки й просить: