Бабуся Марія каже: «Чому ж великої склянки ніхто не бере?»
Підходить котресь несміливе і, ніяковіючи, бере велику склянку.
Бабуся Марія лагідно усміхається й тихо каже: «Які виховані ці діти…»
Павлик був стурбований. Дома він сидів над задачею й не міг розв’язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.
Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв’язувати задачі. Павлик й питає:
— На скільки питань задача?
— На троє, — відповідає Зіна. — А хіба ти не розв’язав?
— Не вийшла… Дай списати…
— Ой, Павлику чого ж ти сам не хочеш працювати? — питає Зіна.
Але таки дала йому свій зошит.
Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.
У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.
Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.
— У Павлика «п’ять», — сказала вчителька. — Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, — «чотири». Помилку зробила…
Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.
На краю села живе старенька бабуся Марина.
— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.
Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
— Добрий день, бабусю.
— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитино.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки, — он скільки метеликів там літає. Вабить річка, — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…
Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
— Чого ви зітхаєте, бабусю?
— Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька…
— Хай я буду ваша, бабусю, — тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.
— Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабуся Марина.
До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір’ячко й защебече:
— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!
Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати. Підходить дідусь і питає:
— Що це ти робиш, внучку?
Онук похнюпився й не насмілиться очі підвести. Знає, що робить недобре, але сподівався, ніхто не побачить.
— Візьми в руки той шматок хліба, — звелів дідусь. Підібрав онук шматок хліба.
— Є в тебе чиста хусточка?
Витяг онук із кишені чисту хусточку.
— Загорни хліб у хусточку.
Онук загорнув хліб у хусточку.
— Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться в тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб — це святиня і знущатися над ним гріх.
— Дякую вам за науку, дідусю, — тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.
Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:
— Це найдорожча цінність — хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, бо то праця людська.
Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди п’ятірки, інколи четвірка. А в Романа — самі трійки.
Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з тим диктантом, що вчора писали. У Миколи п’ятірка, а в Романа ніякої оцінки, бо забагато помилок. Написала вчителька: «Треба краще працювати».
Засумував Роман.
Після уроку мови пішли діти в майстерню. Там був урок ручної праці. Кожному учневі вчитель дав дощечку й загадав зробити лінійку.
Микола й Роман працювали поруч. У Миколи вийшла лінійка крива, кострубата. А в Романа — рівна, гладенька, гарна.
Учитель сказав:
— У Романа лінійка найкраща. Йому ставлю п’ятірку. А тобі, Миколо, ніякої оцінки не можу поставити. Треба краще працювати.
Засумував Микола.
Закінчився урок. Роман просить учителя:
— Дайте мені ту лінійку, що я зробив.
— Бери, — дозволив учитель.
Роман взяв лінійку, приніс її в клас і поклав на парту, поруч із зошитом, у якому за диктант немає ніякої оцінки.