— Що це за людина? — питає онук.
— Звичайна людина, — відповідає дідусь.
Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть навідуватися до школи й поливати її. Скажімо, так: сьогодні поливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набиратиметься.
Настали канікули.
«Сьогодні мені поливати яблуньку… — подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє…»
Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: «Учора ж поливав яблуньку Юрко… Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає».
Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.
Кілька днів яблуньку ніхто не поливав.
А щодня приходив до школи Андрійко, що вже тепер другокласник. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик, ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.
От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові узнати: а чи поливав же Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?
Почимчикували хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, кожен із них горів од сорому й потупився в землю. Бо кожен думав: «Це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав».
Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки пролунав дзвінок.
В одної нещасної жінки народилося двоє синів-близнят. Коли їм було сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:
— Ходімо, сини, здобувати розум.
Ішли вони день, ішли другий, а на третій прийшли до високої гори.
— В оцій горі, — сказала Мати, — маленькими золотими піщинками розсипано розум. Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок.
І дала синам по маленькій ложечці.
Близнята були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле лице… Але душею були різні. Один — Працьовитий, другий — Ледачий.
Ледачий узяв відро, ложечку й каже:
— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.
А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе в відро.
Минуло багато років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.
День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніше. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього повне відро золотих піщинок.
Здивувався Ледачий. Але дотямив, що його Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку варити.
— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.
— Піду здобувати матері щастя.
— За золото купиш? — питається Ледачий брат.
— Щастя не купується, — відповів Працьовитий, підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки золоті знову розсипалися по землі. Щастя здобувається працею.
На кухні великої їдальні поклали в буфет сім ножів. Сім великих гострих ножів для капусти.
Уранці прийшли на роботу шість кухарок. Кожна вибрала собі ножа. Вони цілу зиму різали капусту. Як закінчили роботу, поскладали ножі в буфет і пішли додому.
Ніж, який пролежав без діла, запитав:
— Чим ви пахнете? Щось дуже смачне…
— Капустою, — гордо відповіли ножі, що працювали цілий день.
Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.
Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:
— Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?
Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шаткували. Втомлені, але горді зробленим. А цей лежень їх і питає:
— Чого мене ніхто не бере? Невже людям не однаково, яким ножем працювати? Я ж гостріший за вас.
Минали дні, тижні, щоранку шість робітниць брали в буфеті свої ножі, а сьомий лежав і лежав без діла — гострий, блискучий, але нероба.
Якось увечері він запитав свого сусіду:
— Як кухарки пізнають ножі?
І сусіда розповів йому дивну річ. Виявляється, ножа, яким кухарка хоч день попрацює, вона називає своїм. І потім не хоче брати ніякого іншого.
— Чого це так? — питає лежень.
— А того, що без людської руки ніж — ще не ніж, а просто шматок металу. В кожного з нас людина залишає щось від своєї руки.