Лежень не міг цього зрозуміти. Він байдужно блищав своїм гострим лезом.
— Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині? — питає учитель.
— Бачимо, — відповідають діти.
— Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок — аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті усихають… На березі верби росли. В лісі водились білки.
То старовинне козацьке село. Викопали ставок запорожці після битви під Жовтими Водами.[1] І поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мулом заносить. Зійшлися селяни на сходку й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.
Люди й дотримувались цього розпорядку. Над ставом на вербових кілках, висіли дерев’яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки. Для жінок, підлітків — менші. Для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не платив працею за радість і задоволення.
Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім’я (батько, мати, четверо синів і дві дочки), яку прозвали Неприкаяними. Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі, й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги. А потім стали помічати, що чимало підлітків так само робить: купаються, а мулу не виносять.
Старі люди брались повчати молодь: «Що ж ви робите?» А підлітки їм:
— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх.
Поганий приклад виявився перехідним. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив…
Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев’яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.
Старий звичай забули.
Кожному думалось: «На мій вік вистачить». Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур’яном.
Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.
І ставок щез.
Тільки спогад про нього зберігся.
Подумайте над цією бувальщиною, діти.
Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.
Під Полтавою живе мати Марія, мати чотирьох синів — Остапа, Миколи, Сергія і Юрія. Всі чотири сини її загинули в битві за рідну Вітчизну.
Щонайстарший Остап — чорновусий і чорноокий — поклав голову на півночі, десь у холодному Білому морі.
На рік молодший від нього — білявий і синьоокий Микола — поліг десь далеко на сході, в бою за Волгу.
Ще на рік молодший — русявий, з очима, як терен, що покритий росою, — Сергійко, загинув у теплому Чорному морі, на півдні.
А найменшенький, сімнадцятирічний Юрасик, тоненький, мов очеретина, такий же чорноокий, як і Остап, похований на заході, в Карпатських горах.
Вийде на світанку мати Марія та й прислухається, звідки вітер сьогодні.
Як із півночі вітер, каже мати Марія: «Сьогодні мені від Остапа чорноокого вісточка…»
Як зі сходу повіє, каже мати Марія: «Сьогодні від Миколи синьоокого вісточка…»
Як із півдня вітрець подихне, каже мати Марія: «Сьогодні від Сергійка терноокого вісточка…»
Як із заходу вітер тривожний зашумить у листі тополі каже мати Марія: «Сьогодні мені найменшенький, мій Юрасик, дитятко моє шле вітаннячко…»
А як тиша навколо, як лист не шелесне, як билинка не колихнеться, — біль стискає материне серце. Вийде на шлях полтавський мати Марія, гляне на далекий обрій, і тихо шепочуть її уста:
— Чом забули за мене, сини мої любі?
І летить над світами, як зозуля, материн зойк, і така могутня сила болю того материнського, що вже через мить прилітає ласкавий вітер — чи то з заходу, чи то з півдня, чи то зі сходу, чи то з півночі, — і пестить материну сиву косу.
І теплішають очі матері Марії, і знову стають молоді, тільки горе ніколи їх не лишає, бо вічне те горе, як вічне сонце, як вічна любов материнська.
Наш п’ятий «Б» вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються. А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював…
А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителеві зошит. Учитель дивується:
1
Битва в урочищі Жовті Води на річці Жовтій (нині м. Жовті Води) відбулася 5–6 травня 1648 р.