— Тебе ж не було в класі! Де ти взявся?
А всі регочуть.
Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспівав, що й учителька заслухалася.
— Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду послухати. Люблю, як цвіркун співає.
Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.
У Грицька сорочка завжди в чорнилі…
Та ось навесні до нашого п’ятого «Б» прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий та добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.
Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, притихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загадують постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить. І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: «Заспівай по-цвіркунячому…» — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.
І що воно сталося в нашому п’ятому «Б»?
Було це давно. В одній сільській школі вчився хлопчик Василько. Школа була маленька. Працював у ній один учитель, і всі діти вчилися в одній кімнаті.
Настало літо. Василько закінчив другий клас і з гордістю сказав татові й мамі:
— Тепер я вже третьокласник.
І ще розповів про те, що вчитель, від’їжджаючи кудись у відпустку, доручив йому дуже велике діло. В манюнькій кімнатці, що звалась учительською, висів годинник — ходики. Вони весело цокали — відлічували час. Час минав, і на довгому ланцюжку, що висувався звідкись із середини годинника, опускалася гирка. За добу вона опускалася так низько, що годинник зупинився б, якби ніхто не підтягнув її вгору.
— Ось тобі ключ, Васильку, — сказав учитель. — Щоранку приходь, відчиняй школу, заходь в учительську й підтягуй гирку. Як забудеш — станеться біда.
— Яка? — злякався Василько.
— Зупиниться час.
Василь аж завмер, так здивувався. Не знав, чи жартує учитель, чи каже правду. Щось підказувало хлопчикові, що це таки жарт. Але, може, й насправді таке трапиться. Хто його знає… Може, й справді зупиниться.
Василько задумався: «Що воно буде, як зупиниться час?» Він силкувався уявити, яке може скоїтися лихо, та роздуми його ні до чого не привели. Але щоб не сталося біди, він уставав ранесенько, приходив до школи, відчиняв її і, прислухаючись до рівного цокання ходиків, радо переконувався: час іде.
Потім підтягував гирку, зачиняв школу і йшов додому.
Був ранній ранок. Село прокидалося. Василько усміхався. Він знав, що і спокійний, радісний ранок, і тихомирні люди, і жваве теля, що вирвалося з подвір’я на вулицю, — все це існує тільки завдяки тому, що він підтягнув гирку ходиків, і час, на щастя, не зупинився.
У Павла, жвавого, пустотливого, непосидющого четвертокласника дідусь загинув на фронті. Дома, в старовинній скрині, бабуся зберігає його ордени й медалі.
А недавно намалювали великий портрет дідуся й повісили в класі, напроти Павлової парти. У Павла запалали радісні вогники в очах, коли він побачив дідуся, мов живого.
Але через деякий час радість перейшла на гіркоту. Буває ж таке: не виконаєш завдання — учитель і дорікає:
— Як тобі не соромно, у тебе ж дідусь герой, ти ж сидиш напроти його портрета!
А то якось Павло поставив на парту уламок дзеркальця й ну пускати сонячних зайчиків. Сусідка по парті, Оленка, шепче:
— Хіба можна так вести себе на уроці? Хіба твій дідусь пускав сонячних зайчиків?
Гірко й тяжко стало Павлові. А в суботу вчителька сказала:
— Сьогодні підемо до лісу. Біжіть мерщій додому, віднесіть книжки й візьміть їжу.
Павло підійшов до відчиненого вікна, вистрибнув надвір і вже хотів бігти додому, аж назустріч йому вчителька (і коли вона встигла вийти з класу?):
— Хіба ж так учні роблять? Запитай у бабусі: чи стрибав коли-небудь у вікно твій дідусь?
Наступного дня Павло підносить руку:
— Я запитував у бабусі…
— Про що? — вже й забула вчителька.
— Запитував, чи не стрибав дідусь у вікно.
— Ну, й що вона тобі сказала?
— У вікно ні. А через димар таки раз вилазив, коли його після уроків залишили.
В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помирати, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага співгромадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.