А наступного дня Степанко побачив у шкільній газеті своє фото й прочитав по складах: «Беріть приклад із Степанка».
Через кілька днів приходить на великій перерві до Марії Григорівни Семенко, теж першокласник, та й каже:
— Маріє Григорівно, а я знайшов на подвір’ї тридцять копійок. Хтось згубив…
— Невже? — дивується вчителька. — Дві монети по п’ятнадцять чи як?
— Ні… Дві монети по десять і дві по п’ять…
Марія Григорівна якось дивно усміхнулась і похитала головою:
— Добре. Напевне, знайдеться той, хто загубив.
Минув день, другий, третій. Приходить Семенко до вчительки та й питає:
— Не знайшовся той, хто загубив гроші?
— Ні, не знайшовся. А подумай-но, Семенку, може, це ти сам загубив та забув, що ти загубив і знову знайшов?
Семенко почервонів…
Сергійкова квітка
Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько. Посідали під високим дубом і стали хвалитися подарунками своїх батьків.
Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий ножик із мідною колодочкою, а на колодочці намальований кінь і на ньому — вершник.
— Добрий ножик, — сказали хлопці.
— Це мій ножик, — похвалився Петро.
Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтарика вони ніколи не бачили. На білій ручці його було вирізано дивовижного птаха.
— Добрий ліхтарик, — сказали хлопці.
— Це мій ліхтарик, — похвалився Максим.
Гриць показав металевого соловейка. Доторкнувся до нього губами, подув — і той заспівав.
— Добрий соловейко, — сказали хлопці.
— Це мій соловейко, — похвалився Гриць. Хлопці ждали: а що ж у кишені в Сергійка? Сергійко сказав:
— Ходімо зі мною.
Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем акації. Це була прекрасна квітка. На її блакитних пелюстках тремтіли краплі роси, і в кожній краплині горіло маленьке сонце.
— Яке диво! — зітхнули хлопці.
— Але ж це не твоя квітка, — сказав Петро. — Ти ж не можеш узяти її з собою…
— А навіщо мені брати квітку з собою? — запитав Сергійко.
— Ти ж не можеш її на щось поміняти, — доводив Максим.
— А навіщо мені квітку міняти? — усміхнувся Сергійко.
— Пхі, і я можу сказати: це моя квітка, — мовив Гриць.
— А хіба від цього вона стане гірша? — здивувався Сергійко.
Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії. Коли збиралися додому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від класу. Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки прокидався від зимового сну. На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов велетенські гриби.
Вітя розповідав Надійці захопливу повість про мандрівку в космічні простори. Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюванням.
Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер. Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди. Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:
— Облиш. Хіба її доженеш?
Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:
— Запнись. Холодно ж, простудишся.
Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що вітер зовсім не холодний.
— Вітер пахне весною, — каже вона.
— Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.
У відповідь Надійка засміялась.
Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:
— А без хустини тобі некрасиво…
Надійка зашарілася й каже:
— Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу…
Гриць бігав на подвір’ї й наступив на колючку. Колючка вп’ялася в ногу, й заболіло йому. Сів Гриць на лавку, поклав ногу на ногу й став колючку виймати.
Нагодилась мати, побачила, що її синок виймає колючку. Сплеснула руками, підбігла до Гриця, обняла його, поцілувала й заплакала.
— Синочку ж мій, маленький, бідна моя дитино, тобі ж болить…
Тої ж миті Гриць відчув: нога заболіла, в п’яті закололо, біль аж до живота підступив.
Мати обмила Грицеву ногу, зав’язала ту маленьку ранку, з якої син витяг колючку.
— Посидь, синку, не бігай, — каже вона, витираючи сльози.