Але Грицеві сидіти не хотілося, й він побіг гуляти.
Минула година. Бігаючи на подвір’ї, Гриць наступив на маленький гострий камінчик. Він пригадав, як плакала мати над маленькою колючкою, і йому стало страшенно боляче. Він побіг до хати, сів на лавку, підняв ногу, подивився — від камінчика залишився червоний слід.
Побачив цю пляму червону Гриць, і ще більше заболіла в нього нога.
— Мамо, — захникав він, — ідіть швидше…
Побачила мати, сплеснула руками, підбігла до сина, обняла його, поцілувала й заплакала.
У Гриця теж капали сльози з очей. Йому було жаль самого себе.
Минуло десять років. Гриць став високий, статний, красивий юнак Григорій. Призвали Григорія на службу в армію.
Серед ночі пролунав сигнал бойової тривоги. За три хвилини солдати одяглися, вишикувалися й рушили в далекий похід.
Усі йдуть швидко, бадьоро, один тільки Григорій нахилив голову й ледве переставляє ноги.
— Чому ви так повільно йдете? — запитав у Григорія командир.
— Не можу… тяжко… — відповів Григорій.
— А хіба може бути служба в армії легкою? — Григорій мовчав.
Біля столу сидять батько з матір’ю. Мати шиє, батько газету читає. Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє…
Глянула мати у вікно й каже батькові:
— Тітку Марфу чорт несе.
Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукача в двері.
Мати сказала:
— Увійдіть, будь ласка.
Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти. Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:
— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.
Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:
— Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
— Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміхнулась.
— А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.
Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.
Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.
Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:
— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.
— Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.
А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.
Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:
— Я вам, бабусю, коника дам… Сідайте на нього і їдьте.
Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.
Край села в маленькій білій хатині живе стара вчителька.
Вона вже десять років на пенсії. Дорослими людьми стали учні, яких вона вчила в останній рік своєї роботи в школі. А перші її учні вже й онуків мають…
Щомісяця листоноша приносить старенькій учительці гроші. Раз на три місяці привозять балон для газової плитки. Раз на тиждень електромонтер приходить взимку перевірити, чи не поламалися електробатареї опалення. Є в хатині телефон і можна подзвонити в телевізійну майстерню й викликати майстра, якщо телевізор розлагодиться.
Усе тихо, спокійно, благополучно.
Коли ще вчилися в старших класах колишні малюки, вихованці старої вчительки, вони інколи приходили до неї в гості. Обіймали, цілували, плакали. Приносили книги. З кожним роком вони приходили все рідше й рідше.
Тепер до старої вчительки приходять юні тимурівці — так називає свою команду жвавий червонощокий хлопець, який завжди кудись поспішає.
Коли він прийшов уперше, в нього й старої вчительки була така розмова:
— Вам дрова рубати треба? — запитав командир тимурівців.
— Ні, не треба, — відповіла стара вчителька. — У мене ж газова плита, хіба ви не бачите?
— А води принести треба?
— Не треба… У крані ж є…
— Давайте, ми вам хату підметемо…
— Не треба, дитино. Я ще й сама здужаю.
— А що ж вам треба? — здивувався командир юних тимурівців.
І троє хлопців, що прийшли з ним, теж здивувалися.
— Ця ж бабуся в зоні дії нашого загону, — сказав командир своїй команді, показуючи якусь карту.
Стара вчителька відчула, що це говорять про неї. У неї заболіло серце…
Восени, за кілька днів перед початком навчального року, до неї знову завітали тимурівці. Жвавий червонощокий хлопець запитав: