Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. Десь із далекої ниви піднялася сіра грудочка й понеслася в височінь. Ось вона спалахнула, ніби вогник серед блакиті, і тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хто натягнув срібну струну й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»
— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
— Не знають, — прошепотів батько.
— Які вони бідні…
Улітку Андрійко пішов працювати на тваринницьку ферму. Його послали до бабусі Марини — куховарки! Вона варила їсти пастухам і дояркам. Андрійко допомагав бабусі: воду носив, картоплю чистив, дрова рубав, хліб нарізав.
Весело, привільно працювати влітку в степу. Сонечко гріє, вітер віє, пташки щебечуть, можна й до ставка піти покупатися, як бабуся дозволить.
Уранці бабуся й каже Андрійкові:
— Піди води принеси.
І такий тихий, добрий, ласкавий голос у бабусі, що Андрійко швиденько бере відро й біжить до колодязя. А колодязь далеченько — аж під лісом витягне відро води й живенько принесе.
Та ось прислали на ферму ще одного працівника — діда Карпа. Став працювати він сторожем.
Не сподобався дід нікому: ні бабусі Марині, ні Андрійкові: мовчазний, похмурий. Якось увечері Андрійко попросив:
— Дідусю, розкажіть казку.
Дід щось буркнув сердито, а потім каже:
— Нічого тобі робити, казки захотілося… Піди краще води принеси.
Такі холодні, крижані, безсердечні були ці слова. Андрійко з великим небажанням пішов по воду. Витяг повне відро, сів біля колодязя й довго сидів. Не хотілося йти до діда Карпа.
Приніс Андрійко води й зараз же побіг до бабусі Марини.
Уранці Андрійко встав до схід сонця. Начистив картоплі. І з нетерпінням чекав, щоб бабуся послала по воду. Нарешті почулися тихі ласкаві слова:
— Піди води принеси.
Андрій побіг, витяг води й швиденько приніс на кухню.
Є в першому класі жвавий, рухливий, дуже балакучий хлопчик Василько. Часто він не може стримати свого хвилювання або цікавості й вихоплюється говорити.
Учителька терпляче йому пояснює:
— Коли треба тобі щось сказати — підніми руку. Як дозволю — встань і говори.
Василько добре це розуміє, та одразу ж забуває, як тільки щось його хвилює.
Якось на уроці арифметики вчителька пояснювала приклад. Аж тут чується схвильований голос василька:
— Маріє Іванівно, дивіться, який метелик сів на шибку!
Усі діти повертаються до вікна. На шибці сидить великий барвистий метелик. Діти забули про приклад і розглядають метелика.
Марія Іванівна тяжко зітхає, й, насупивши брови, суворо каже Василькові:
— Ти розумієш, що говорити без дозволу не можна?
Василько добре розуміє, але не може стримати своєї думки, своїх почуттів. Вони рвуться в слово.
Наступного дня посеред уроку письма, коли всі зосереджено працювали й у класі запанувала тиша, діти аж здригнулися від тривожного Василькового шепоту:
— Маріє Іванівно, он на колодязі чийсь щоденник лежить…
«Ой, нещастя моє, — подумала вчителька, — як він побачив той щоденник аж на колодязі?» А вголос вона сказала:
— Іди, Васильку, до дошки, постій трохи, тоді знатимеш, що без дозволу говорити не можна.
Василько став біля дошки. А в його очах були й подив, і сором. Похилив голову й простояв так до дзвінка.
Через день учителька пояснювала на дошці, як складати із букв нове слово.
Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас.
Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.
— Чому ти плачеш, Васильку?
— Бо говорити ж не дозволяється.
— Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчителька.
Василько повертає голову до вікна й схвильовано каже:
— Кошеня ж… Кошенятко он яке маленьке посеред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.
— Біжи, прожени собаку… — каже вчителька.
За хвилину Василько повертається до класу з кошеням.
В одному місті у великому будинкові жило багато дівчаток. Серед них була й Маленька Горбата. Хоч уже й піддівок, але не вдалася зростом. Як і її ровесники, вона виходила у двір погуляти. Виходили з будинку й три дівчини красолиці: Синьоока Красуня, Блакитноока Красуня й Чорноока Красуня. Кожна з них була певна, що саме вона гарніша за всіх на світі і що всі повинні захоплюватися її красою.