Віддалік поглядає на прилавок Муха.
«Щось цікаве продають», — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.
Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.
У неділю Дмитрик пішов з матір’ю до лісу.
Починалась осінь. Було тихо. Десь у гущавині стукав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.
У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.
Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.
Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. Дмитрик почав їсти.
— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?
— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.
— А які ж гриби ви любите?
— В лісі…
Через тиждень із далекого міста приїхав у гості мамин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.
— Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.
— Не люблю… — стиха відповідає мама.
У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не могли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось запримітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка…
І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з’явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.
Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпочити, корова стоїть над ним, береже його сон.
Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї корови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.
— Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.
— Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.
Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків намір і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнався за цуценям і вдарив його.
Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й сховалося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще оперезати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв веселкою.
Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кожним разом веселка грала все новими відтінками.
Мишко притиснув до серця дивну знахідку й подивився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з’явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.
Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, наполохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.
У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.
Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.
У садку зацвів бузок. Серед усього його цвіту виділялась одна Лілова Китиця. Квіточки на ній були ніжні, духмяні. Щоранку Лілова Китиця чекала сходу сонця. Бо знала: як тільки воно зійде, до неї прилетить Джміль. Китиця любила його бриніння. Любила, коли Джміль сідав на квіточки й голубив їх своїм хоботком. Ці хвилини були для Лілової Китиці найщасливіші. У блакитному небі сяяло сонце, на деревах щебетали пташки, пурхали метелики, шелестів старий дуб, про щось ніжне й таємниче шепотів вітер — і все це було для неї, Лілової Китиці бузку.
Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Кришталевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. Лілова Китиця затамувала дух од зачудування. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. «І все це — для мене», — подумала вона.