Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.
«Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?»
У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечора дома. Бігає на подвір’ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.
— Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сергію, — часто бідкається бабуся Марія.
Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злізе, — бляшана покрівля дуже слизька… Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.
Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, дивиться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через півгодини — сидить непорушно.
— Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою немає з тобою… А це сидиш на пеньку, на дитину не схожий, — знову спокою немає…
— Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!
Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася.
— Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В садку під грушею ще один мурашник…
Ішов хлопчик луками. До його штанців причепився колючий реп’ях. Був той реп’ях дуже цікавий — захотілось йому переселитися на нове місце.
Іде хлопчик у село і реп’ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.
А один зелений моріжок поруч із триповерховим будинком видався йому дуже затишним… Уколов тоді реп’ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім’я й кинув на моріжок.
Будинок, що сподобався реп’яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.
Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.
Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квітка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахилилася до нього своїми пелюстками. І шепотіла: «Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок».
Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.
Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжого білого Хліба і твердий Сухар.
Хліб відчув — щось муляє — та й питає:
— Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.
— Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паляниці.
Хліб і питає:
— А чого ж ти такий твердий?
Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засушили.
— Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.
— Щоб я завжди залишався вірним другом людини. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.
Хліб дивився на Сухаря з повагою.
Мама викотила п’ять великих паляниць. Залишилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч паляниці, а поруч із ними й Жайворонка.
Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жайворонок поруч із ними.
— Хто ти?
— Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.
Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.
Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: дивіться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.
Сидить Жайворонок, мовчить.
— Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.
— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жайворонок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!