Справді, пісні в печі не спечеш.
Під м’якою листяною ковдрою в теплій землі зимувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як задзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибулинка прокидається.
І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибулинці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж блакитні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.
У п’ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.
Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві.
Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.
— Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..
— Ні… Так це ж один день… Нічого не станеться, — запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати… Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений…
Ледве заспокоїла мати Юрка.
Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.
У полі лежала сіра грудочка землі, присипана снігом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка, розсипалась дощем. Упала на сіру грудочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташку — Жайворонка.
Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й просить:
— Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.
— Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.
Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до землі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.
З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золотую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!
Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.
Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.
— Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.
Петрик задумався. А згодом мовить:
— Баоусю, я ваше пальто з лісу нестиму…
До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.
Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на дивані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.
Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.
Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ніколи ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немовби йому за щось дуже-дуже соромно.
Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:
— Що з тобою?
— Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.
Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.