— Це моє поле, — каже татусь.
— Чому ж воно ваше? — питається Петрик.
— Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси ворога і на цій землі моя кров…
У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий.
За хвилину тихо сказав татусеві:
— І жайворонок ваш…
Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду. — Її очі стали тривожні.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Ну що ж… — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую…
— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися…
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила тривожно, кружляє над голопузьками. А вони, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать.
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.
Ішла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому. Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.
У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки варила, — двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю… Стара вже… От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний!
Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смачний що про сіль і не подумала.
— Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.
В одній початковій школі, в другому класі вчиться хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вікном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе біля школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.