Олена спокійно росла в Розлогах під дбайливим наглядом дядька, й лише після його смерті настали для неї тяжкі часи. Дружина Костянтина, походження сумнівного, за характером була жінкою суворою, крутою та енергійною: чоловік тільки й міг тримати її в послуху. Після його смерті вона залізною рукою почала правити в Розлогах. Служба тремтіла від неї; холопи боялися пані як вогню, сусідам вона теж невдовзі себе показала. На третьому році правління свого, вдягнена як чоловік, верхи на чолі челяді та найманих козаків, вона двічі вчиняла збройні напади на Сивинських у Броварках. Коли полки князя Яреми побили якусь татарську ватагу, що безчинствувала біля Семи Могил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила рештки недобитих, які втекли від князя до Розлогів. У Розлогах вона ж улаштувалася міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила, як вовчиха вовченят, але, як простолюдинка, не подбала про пристойне для них виховання. Чернець грецького обряду, привезений із Києва, вивчив їх грамоті і цифірі, на чому наука й закінчилась. А тим часом поблизу були Лубни із княжим двором, при котрому молоді князі могли набути лоску, набити руку в канцелярській справі для мирської користі або, записавшись у корогви, в лицарській науці. У княгині, як видно, були свої причини до Лубен їх не посилати.
А раптом би князь Ярема пригадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився б долею Олени? Або сам, шануючи пам’ять Василя, вирішив би перебрати опіку на себе? Тоді, напевно, довелося б із маєтку забиратися, і тому княгиню влаштовувало, щоб у Лубнах узагалі забули про існування якихось там Курцевичів. Отож молоді князі й виховувалися невігласами, скоріше по-козацьки, ніж по-шляхетськи. Вже підлітками брали вони участь у чварах старої княгині, у набігах на Сивинських, у походах на татарські ватаги. Відчуваючи природжену огиду до грамоти і книг, княжичі цілісінькі дні стріляли з луків, навчалися володіти обушком і шаблею або накидати аркан. Навіть господарство не цікавило їх, бо княгиня не випускала його з рук. І сумно було бачити цих нащадків величного роду, в жилах яких текла благородна кров, але звички лишилися дикими і грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували перелоги степові. Вимахали вони як дуби; однак, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромилися знатись із шляхтою, більш зручним вважаючи товариство диких козацьких ватажків. Вони давно ввійшли у відносини з Низом, де до княжичів ставились як до своїх. По півроку, а то й більше пропадали вони на Січі, вирушаючи з козаками на «промисел», ходили походами на турків і татар; і такі походи стали зрештою головним і улюбленим їх проведенням часу. Мати цьому не перешкоджала, тому що, як правило, поверталися вони з багатою здобиччю. Та ба, в одному з походів старший, Василь, потрапив до рук поганців. Брати з допомогою Богуна та Богунових запоріжців хоч і відбили старшого, та осліпленим. Відтоді йому більше нічого не лишалось, як сидіти вдома; і, наскільки колись він був найлютішим, настільки тепер пом’якшав, цілковито поринув у роздуми та молитви. Молоді ж і далі продовжували займатися ратною справою, чим зрештою здобули собі прізвисько «князі-козаки». До всього – досить було поглянути на Розлоги-Сіромахи, щоб одразу зрозуміти, що за люди тут мешкають. Коли пан Скшетуський і посол із посольськими возами в’їхали у ворота, вони побачили не фільварок, а скоріше здоровенний сарай, із величезних дубових колод складений, з вузькими, схожими на бійниці вікнами. Приміщення для челяді й козаків, стайні, комори й хижки безпосередньо сусідили з житлом, утворюючи незграбну споруду, що з багатьох – то високих, то низьких – будівель складалася, на вигляд таку убогу і непоказну, що, якби не було світла у віконцях, вважити все це житлом людським було б важко. На майдані перед будинком стриміли два колодязні журавлі, ближче до воріт стояв стовпчик із покладеним на нього колесом для посадженого на ланцюг ведмедя. Могутні ворота – теж із дубових колод – слугували в’їздом на майдан, повністю оточений ровом і частоколом.