Час від часу полчища козаків і черні кидалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася все запекліша. Ворог, сили якого були великі, безперестану переміняв людей: одні вирушали на відпочинок, інші посилалися в бій. А в таборі нівідкіля було взяти підміни: ті жовніри, що стріляли з валів і щохвилини зривалися з місць, аби відбити приступ, ховали вбитих, копали колодязі та підсипали вище вали, щоб надійніший мати заслон. Спали, а вірніше дрімали, біля валів під градом куль, які сипалися так густо, що вранці їх мітлою можна було змітати з майдану. Чотири дні підряд ніхто не міг перемінити одягу, що мок під дощем, сохнув на сонці, у якому вдень було жарко, а вночі зимно, – чотири дні ніхто їжі вареної не бачив. Пили горілку, підмішуючи до неї для міцності порох, гризли сухарі та рвали зубами висохле в’ялене м’ясо, і все це в диму, під пострілами, під свист куль і гуркіт гармат.
І «простіше простого було прямо в чоло або в бік дістати частування». Жовнір обмотував закривавлену голову брудною ганчіркою і негайно ж повертався в стрій. Страшний був у воїнів вигляд: розідрані колети і заіржавілі обладунки, мушкети з розбитими прикладами, очі, червоні від безсоння, але кожний повсякчас напоготові, постійно міцний духом і – чи вдень, чи вночі, у дощ або годину – завжди готовий до бою.
Закоханими очима дивилися жовніри на свого полководця, забувши страх перед небезпекою, штурмами, смертю. Геройський дух у них уселився; всі серця загартувалися, «міцністю сповнилися» душі. В усьому цьому жаху вони почали знаходити насолоду. Корогви суперничали одна з одною: хто більше виявить старанності, хто легше перенесе голод, безсоння, тяжку працю, хто вищу виявить відвагу і твердість. До того дійшло, що жовнірів важко стало втримувати в окопах; мало їм було відбивати приступи – вони рвалися до ворога, як збожеволілі від голоду вовки в кошару. Відчайдушна веселість панувала в усіх полках. Коли б який маловір обмовився про здачу, його б умить розтерзали на клапті. «Тут хочемо вмерти!» – повторювали всі вуста.
Усякий наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Одного разу довелося князеві при вечірньому об’їзді валів почути, що вогонь кварцяної корогви Лещинських слабшає. Під’їхавши до жовнірів, він запитав:
– А чому не стріляєте?
– Порох скінчився весь – за новим послали в замок.
– Туди ближче буде! – мовив князь, указавши на козацькі шанці.
Не встиг він докінчити, вся корогва скотилася з валів, кинулася прожогом до ворога й обрушилася на шанці подібно смерчеві. Козаків було перебито кілками, скоблями, прикладами мушкетів, а чотири гармати заклепано. Через півгодини переможці, чималих, щоправда, зазнавши втрат, повернулися в табір з неабиякими запасами пороху в мисливських рогах і барилах.
День минав за днем. Стягалося навколо табору кільце козацьких апрошів, немов клин у дерево, врізались у вали їхні траншеї. Стріляли вже з настільки близької відстані, що, не беручи до уваги штурмів, у кожній корогві щодня гинуло ще душ десять. Ксьондзи не встигали причащати вмираючих. Обложені загороджувалися возами, наметами, розвішували перед окопами одяг, шкури; ночами ховали вбитих – кого де смерть наздоганяла, – але тим запекліше ті, що лишилися в живих, билися на могилах полеглих. Хмельницький готовий був без міри проливати кров своїх людей, і з кожним новим штурмом множилися втрати в його війську. Такої відсічі він сам не очікував і розраховував тепер лише на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Однак час ішов, а вони все більше виявляли до смерті презирство.
Полководці були солдатам прикладом. Князь Ярема спав на голій землі біля підошви валу, пив горілку, їв в’ялену конину і – «нехтуючи високий свій стан» – нарівні з усіма непохитно переносив повсякденні труднощі та примхи погоди. Коронний хорунжий Конєцпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів стояли без обладунків під найсильнішим градом куль. Навіть ті воєначальники, яким – як Остророгу – бракувало досвіду в ратній справі та на яких жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Яреми, ставали начебто зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, а Пшиємський удень установлював гармати, а вночі рився, наче кріт під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, підриваючи редути і прокладаючи підземні ходи, з яких жовніри, як примари смерті, вискакували просто на сплячих козаків.