Зрештою Хмельницький зважився на переговори із задньою думкою під час цих переговорів хитрістю домогтись успіху. Надвечір 24 липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець оголосив, що гетьман бажає бачитися з паном Зацвілиховським. Після нетривалої наради регіментарії прийняли його пропозицію, і старий виїхав із окопів.
Здалеку бачили лицарі, як козаки на шанцях познімали перед ним шапки: за нетривале перебування комісаром Зацвілиховський устиг здобути повагу неприборканих запоріжців – його шанував сам Хмельницький. Стрілянина вмить припинилася. Козаки траншеями наблизилися до самого валу, лицарство зійшло їм назустріч. Обидві сторони трималися насторожено, але без ворожості. Шляхта завжди козаків ставила вище чорного люду і тепер, віддаючи належне їхній відвазі в бою та завзятості, говорила з ними на рівних, як лицареві з лицарем годилося, козаки ж із замилуванням розглядали поблизу неприступне лігвище лева, що не по зубах прийшлося Запорізькому Війську з усією ханською раттю на додачу. Зійшовши, воїни почали розмовляти між собою та ремствувати, що стільки проливається християнської крові, а там і заходилися пригощати один одного тютюном і горілкою.
– Гей, панове лицарі! – говорили старі запорожці. – Якби ви колись билися так, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти у вас, чи що, вселилися? Таких молодців нам іще не доводилося зустрічати на світі.
– А ми завжди такі! Хоч завтра приходьте, хоч післязавтра…
– І прийдемо, а поки що, слава Господу, перепочинок. Страх скільки християнської крові пролито. Та й усе одно голод вас зломить.
– Раніше король прибуде з підмогою, а поки що ми тільки роти після смачного обіду втерли.
– А не вистачить провіанту, пошапарюємо у ваших обозах, – сказав, узявшись у боки, Заглоба.
– Дай Боже батькові Зацвілиховському хоч що-небудь виговорити в нашого гетьмана. Не порозуміються – ввечері знову підемо на приступ.
– Та й нам уже нудно.
– Хан обіцяється: всім вам «кесим» буде.
– А наш князь хана за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати обіцявся.
– Чаклун він, а все одно не здержить.
– Краще б ви з нашим князем на бусурманів пішли, аніж руку здіймати проти влади.
– Із вашим князем… Хм! А непогано б було.
– Так чого ж бунтуєтесь? Король незабаром прийде, от кого треба боятися. Князь Ярема вам як батько рідний був…
– Батько… Такий же батько, як смерть – мати. Чума стільки добрих козаків не поклала.
– Далі гірше буде: ви ще не знаєте князя.
– І не хочемо знати. Старі наші говорять: який козак Ярему в очі побачить, тому не минати смерті.
– І з Хмельницьким так буде.
– Бог знає, що буде. Одне вірно: не жити їм двом на світі. Наш батько говорить, якби ви йому видали Ярему, він би вас відпустив по-хорошому і з нами з усіма королеві поклонився.
Отут жовніри насупилися, засопіли і зубами заскреготіли.
– Мовчіть, а то за шаблі візьмемося.
– Сердитеся, ляхи, – говорили козаки, – а все одно вам кесим буде.
Така йшла у супротивників розмова: то приязна, то мішма з погрозами, що мимоволі зривалися з уст, громові подібні. Після полудня повернувся в табір Зацвілиховський. Нічого не вийшло з переговорів, і щодо перемир’я не порозумілися. Хмельницький страхітливу поставив умову: щоб йому видали князя і хорунжого Конєцпольського. Насамкінець перелічив усі завдані Запорізькому Війську образи і почав умовляти Зацвілиховського назовсім залишитися з козаками. Розлютився старий лицар, таке почувши, підхопивсь і поїхав.
Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Весь табір протягом двох годин був охоплений вогнем. Козаків не тільки відкинули від валів: піхота зайняла ближні шанці, розвернула земляні укріплення, розбила стрілецькі вежі та спалила ще чотирнадцять гуляй-городків. Але Хмельницький у ту ніч заприсягся ханові, що не відступиться, поки в окопах жива буде хоч одна людина.
Назавтра ледь почало світати – знову стрілянина, нові підкопи під вали і з ранку до вечора сутички, в яких усе було пущено в хід: ціпи, коси, скоблі, шаблі, грудки землі й каміння. Вчорашні добрі почуття і бідкання над пролитою християнською кров’ю ще більшою розлюченістю змінилися. З ранку накрапав дощик. У той день жовнірам було видано половинний раціон, через що сильно бурчав Заглоба; втім, на порожній шлунок лють воїнів тільки зросла. Лицарі клялись один одному лягти кістьми, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм кинуто було козаків, одягнених турками, одначе нові приступи тривали коротше колишніх. Настала ніч «вельми бурхлива», повна шуму і криків. Стрілянина не припинялася ні на хвилину. Зав’язувалися двобої: бились і по одному, і по декілька людей. Виходив і пан Лонгинус, але ніхто не хотів із цим лицарем битися – по ньому лише стріляли з достатньої відстані. Зате великої слави здобули собі Стемповський і Володийовський, який у двобої переміг знаменитого рубаку Дударя.