– Меткий ваша милість sartor![206] – дивувалася шляхта. – Чули ми про ваші лицарські доблесті, але такому ударові й герої давнини могли б позаздрити – найспритнішому катові не зуміти краще.
– Од вітру шапка так не злетить, як голови ці злетіли! – говорили інші.
І всяк поспішав потиснути панові Лонгинусу руку, а він стояв, похнюпившись, і сіяв, і всміхався соромливо й лагідно, як невинна дівиця перед вінчанням, і говорив, немовби у своє виправдання:
– Дуже вже зручно вони стали…
Багатьом хотілося випробувати його меч, але жодному цей дворучний крижацький кончар по руці не прийшовся, не виключаючи навіть ксьондза Жабковського, хоча той підкову переламував, як тріску.
Біля намету робилося все гамірливіше: Заглоба, Скшетуський і Володийовський зустрічали гостей, пригощаючи їх розповідями, позаяк більше було нічим – у таборі вже догризали останні сухарі, та й м’ясо давно перевелось, якщо не брати до уваги в’яленої конини. Але наснага замінювала будь-які страви. Насамкінець, коли деякі почали вже розходитися, прибув Марек Собєський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгинус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво вітаючи лицаря, мовив:
– Сьогодні у вас, пане, свято.
– Звичайно, свято, – втрутився Заглоба, – приятель наш обітницю виконав.
– І слава Богу! – відповів староста. – Що, брате, незабаром весілля зіграємо? Є у вас уже хто на прикметі?
Підбийп’ятка страшенно знітився й почервонів по самі вуха, а староста продовжував:
– Конфузія ваша свідченням, що я не помилився. Святий вашої милості обов’язок піклуватися, щоб такий рід не згас. Дай Боже, щоб побільше на світ народилося витязів, подібних до вас чотирьох.
І, сказавши так, кожному потис руку, а наші друзі зраділи в душі, з таких вуст похвалу почувши, тому що староста красноставський являв собою зразок мужності, високої шляхетності й інших лицарських достоїнств. Це був утілений Марс; Усевишній від щедрот своїх обдарував його всім доволі: надзвичайною красою лиця Марек Собєський перевершував навіть молодшого брата свого Яна, що став згодом королем, багатством і знатністю не поступався найпершим магнатам, а військові його таланти звеличував до небес сам великий Ярема. Надзвичайної яскравості була б та зірка на небозводі Речі Посполитої, коли б не сталося волею провидіння, що блиск її перейняв Ян, молодший, зірка ж ця згасла передчасно в лихоліття.
Лицарі наші вельми і вельми були обрадувані похвалі героя, однак той зовсім нею не обмежився і продовжував:
– Я про вас, шановні панове, чимало чув од самого князя-воєводи, що більше, ніж до інших, до вас прихильний. Тому й не дивуюся, що ви йому служите, не думаючи про чини, хоча на королівській службі скоріше б могли дістати підвищення.
На це відповів Скшетуський:
– Усі ми саме до королівської гусарської корогви приписані, за винятком пана Заглоби, що волонтером за вродженим покликанням на війну пішов. А що при князі-воєводі перебуваємо, так це насамперед із сердечної до його ясновельможності прихильності, а крім того, хотілося нам ратного життя сповна скуштувати.
– І досить розумно чините, якщо такі ваші спонукання. Уже напевно б ні під чиєю іншою рукою пан Підбийп’ятка так швидко зароку свого не виконав, – зауважив Собєський. – А що стосується ратного життя, то нині всі ми ним по горло ситі.
– Більш, ніж чим іншим, – уставив Заглоба. – Ходять тут усі з ранку до нас із поздоровленнями, замість того щоб запросити на чарку горілки з доброю закускою, – а це була б найкраща данина нашим заслугам.
Говорячи ці слова, Заглоба дивився прямо у вічі старості красноставському й оком своїм підморгував хитро. Староста ж мовив із усмішкою:
– У мене самого з учора крихти в роті не було, але горілки ковток, мабуть, у якому поставці й знайдеться. Милості прошу, шановні панове.
Скшетуський, пан Лонгинус і невеличкий лицар заходилися відмовлятись і дорікати Заглобі, що викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався.
– Не напрошувався я, – говорив він. – Моє правило: своє віддай, а чужого не чіпай, але, коли настільки достойна особа просить, неввічливо було б відмовитися.
– Ходімо, ходімо! – повторив староста. – І мені приємно посидіти в гарній компанії, і час є, поки не стріляють. На трапезу не прошу: з кониною і тією кепсько – уб’ють на майдані коня, до нього негайно сто рук тягнеться, а горілки ще кілька фляжок найдеться, і вже напевно для себе я їх зберігати не буду.