Друзі ще огинались і відмовлялись, але, оскільки староста наполягав, пішли, а Стемповський побіг уперед і так розстарався, що знайшлась і закуска до горілки: сухарі та кілька шматочків конини. Заглоба миттєво повеселів і розговорився:
– Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї пастки – тут уже ми не загаємося до ополченських возів добратися. Вони страх скільки різних страв завжди за собою возять, про черево дужче піклуючись, аніж про Річ Посполиту. Я б за вдачею своєю зволів із ними застіллям займатися, ніж воювати, хоча, можливо, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.
Староста зробився серйозний.
– Позаяк ми один одному заприсяглися, – сказав він, – що всі до єдиного ляжемо кістьми, а ворогові не поступимось, так, значить, воно і буде. Всяк мусить приготувати себе, що ще гірші часи настануть. Їжа кінчається; гірше того, і порох теж. Іншим я б не говорив, але перед вами можу відкритися. Незабаром лише відвага в серці та шабля в руці в кожного з нас залишаться і готовність умерти – нічого більше. Дай Боже, щоб король скоріше в Збараж прийшов, на нього остання надія. Войовничий государ наш! Уже він би не пошкодував ні зусиль, ні здоров’я, ні життя свого, щоб від нас відвести лихо, – але куди йти з такою малою силою! Треба поповнення чекати, а ви не гірше за мене знаєте, як забарно збирається ополчення. Та й відкіля знати його величності, в яких обставинах ми тут оборону тримаємо, до того ж останні доїдаємо крихти?
– Ми готові на смерть, – сказав Скшетуський.
– А якщо б йому повідомити? – запропонував Заглоба.
– Якби знайшовся доблесний чоловік, – мовив староста, – що ризикне через ворожий стан прокрастися, вічну б собі славу здобув за життя, ціле військо врятував і від батьківщини відвернув катастрофу. Хоча б і ополчення не в цілості ще зібралося – сама близькість короля може розвіяти смуту. Але хто піде? Хто наважиться, коли Хмельницький так загородив усі виходи й дороги, що й миші з окопів не вислизнути? Неминучою смертю загрожує таке – це ясно!
– А для чого нам голова дана? – сказав Заглоба. – У мене вже одна думка в голові промайнула.
– Яка ж? – запитав Собєський.
– А отака: ми ж щодня беремо полонених. А якщо кого-небудь підкупити? Нехай зізнається, начебто від нас утікав, а сам – до короля.
– Треба буде про це переговорити з князем, – сказав староста.
Пан Лонгинус протягом усієї розмови сидів мовчки, глибоко замислившись, навіть чоло його взялося зморшками. І раптом, підвівши голову, мовив із повсякчасною своєю лагідністю:
– Я беруся між козаків пробратися.
Лицарі, почувши ці його слова, здивовано посхоплювалися з місць; Заглоба роззявив рота, Володийовський швидко засмикав вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, зім’явши рукою оксамитну свою одежу, вигукнув:
– Ваша милість за це береться?
– А ви вперед подумали, чим говорити? – запитав Скшетуський.
– Давно думаю, – відповів литвин, – не перший день серед лицарів точаться розмови, що треба його величність сповістити про наше становище. Я як почую, так і поміркую: коли б дозволив мені Всевишній обітницю виконати – зараз би й вирушив, без зволікання. Що я, нікчемний черв’як, значу? Невелика буде втрата, навіть якщо зарубають дорогою.
– І зарубають, можете не сумніватися! – закричав Заглоба. – Чули, пан староста говорив: смерті не минути!
– Так і що з того, братушко? – сказав пан Лонгинус. – Зволить Господь, то й проведе в неушкодженості, а ні – винагородить на небі.
– Але спершу схоплять вас, тортурам піддадуть і жахливу смерть вигадають. Ні, ви, одначе, з глузду з’їхали! – сказав Заглоба.
– І все-таки я піду, братушко, – лагідно відповів Підбийп’ятка.
– Птахові там не пролетіти – з лука підстрелять. Вони ж нас навкруги, як борсука в норі, обложили.
– І все-таки я піду, – повторив литвин. – Усевишній мені дозволив обітницю виконати – тепер я перед ним у боргу.
– Ні, ви тільки на нього подивіться! – кричав у розпачі Заглоба. – Уже краще відразу звели собі голову відрубати і з гармати вистрелити по козацькому станові – тільки одна туди і є дорога.
– Дозвольте, зробіть милість! – заблагав литвин, складаючи руки.
– Та ні! Самі не підете, я піду з вами, – сказав Скшетуський.
– І я з вами! – підхопив Володийовський і по шаблі рукою ляснув.
– Щоб вас чорти! – закричав, схопившись за голову, Заглоба. – Щоб вам провалитися з вашим «і я! і я!», з геройством вашим! Мало їм іще крові, мало стрілянини, смертей мало! Не вистачає того, що навколо діється: ні, шукають, де б скоріше скрутити в’язи! Ну й котіться до дідька, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…