І, підхопившись, заметався по шатру як навіжений.
– Господь мене покарав! – кричав він. – Замість того щоб зі статечними людьми водитися – з вітрогонами, старий дурень, злигався! Так мені й треба!
Ще деякий час він бігав туди-сюди, наче в лихоманці, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, втупившись йому в вічі, засопів грізно.
– Що я вам поганого зробив, навіщо штовхаєте в могилу?
– Хай нас Бог милує! – відповів лицар. – З чого ви взяли?
– Що пан Підбийп’ятка такі дурниці верзе, не дивно! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як три найпустіші турецькі голови зітнув, і останньої тями позбувся…
– Слухать гидко, – перебив його литвин.
– І цьому я не дивуюся, – продовжував Заглоба, тицяючи у Володийовського пальцем. – Він будь-якому козаку за халяву сплигне або причепиться до шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і скоріше за всіх нас пролізе куди завгодно. Добре, на цих двох не зійшов Святий Дух, але, коли і ви, пане, замість того щоб від божевільного кроку втримати дурнів, тільки їх під’юджуєте, заявляючи, що самі підете, і всіх чотирьох нас на муки й вірну смерть приректи хочете, – це вже… остання справа! Тьху, чорт, не чекав я такого від офіцера, якого сам князь поважає за статечність.
– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ви, пане?…
– Так, так! – закричав, б’ючи себе кулаком у груди, Заглоба. – І я теж. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або всі троє – піду і я з вами. Нехай упаде моя кров на ваші голови! Іншого разу буду дивитися, з ким заводжу дружбу.
– Оце так так! – тільки і сказав Скшетуський.
Троє лицарів кинулись обіймати старого шляхтича, але він, усерйоз розсердившись, сопів і відпихав їх ліктями, приказуючи:
– Відчепіться, ну вас до дідька! Обійдуся без юдиних поцілунків!
Раптом на валах загриміли мушкети і гармати. Заглоба прислухався і сказав:
– От вам! Ідіть!
– Звичайна перестрілка, – зауважив Скшетуський.
– Звичайна перестрілка! – передражнив його шляхтич. – Подумати тільки! Їм іще мало. Військо від цієї звичайної перестрілки стануло наполовину, а для них усе дитячі забави.
– Не журіться, пане, – сказав Підбийп’ятка.
– Помовчали б, литвиння-ботвиння! – гаркнув Заглоба. – Більше за всіх же винні. Хто затіяв цю божевільну авантюру? Безглуздіше, хоч трісни, не можна було придумати!
– І все-таки я піду, братушко, – відповів пан Лонгинус.
– Підете, підете! А я знаю чому! Нічого героя удавати, вас наскрізь видно. Непорочність не терпиться збути, от і поспішаєте її з укріплення винести. З усіх лицарів ви найгірший, а не найкращий аж ніяк, шльондра, що продає чесноту! Тьху! Кара Господня! Так-то! Не до короля ви поспішаєте – вам би на волю та збрикнути гарненько, як на вигоні жеребцеві… Помилуйтеся: лицар невинністю торгує! Паскудство, як Бог святий, чисте паскудство!
– Слухать гидко! – закричав, затуляючи вуха, пан Лонгинус.
– Досить сперечатися! – серйозно промовив Скшетуський. – Поміркуймо краще про справу!
– Зачекайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, який до цього зі здивуванням слухав слова Заглоби. – Велика це справа, але без князя ми вирішувати не маємо права. Нічого сперечатися, шановні панове. Ви на службі і зобов’язані слухатися наказів. Князь зараз мусить бути в себе. Ходімо до нього, послухаємо, що він на вашу пропозицію скаже.
– Те ж, що і я! – вигукнув Заглоба, й лице його освітилося надією. – Ходімо скоріше.
Вони вийшли на майдан, який обсипали вже кулі з козацьких шанців. Військо вишикувалося біля валів, що здалеку здавалися заставленими ярмарковими ятками – стільки на них було розвішано старого строкатого одягу, кожухів, стільки наставлено візків, розідраних наметів і всіляких предметів, що можуть слугувати заслоном від куль, тому що часом цілими тижнями стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. І тепер над цим лахміттям висіла довга блакитнувата смуга диму, а перед ними виднілися червоні та жовті шеренги лежачих солдатів, які невтомно стріляли по найближчих ворожих шанцях. Сам майдан схожий був на гігантський смітник; на рівному майданчику, покопаному заступами, потоптаному копитами, навіть травинки ніде не зеленілося. Тільки височіли купи свіжої землі в тих місцях, де солдати копали могили та колодязі, й валялися там і тут уламки розбитих возів, гармат, бочок упереміш із купами обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського не можна було побачити – усякий негайно прибирався на прогодування війську, зате на очі раз у раз потрапляли гори залізних, здебільшого вже поруділих від іржі гарматних ядер, що їх щодня обрушував на цей клаптик землі ворог. Нещадна війна і голод на кожнім кроці залишали слід. На шляху лицарям нашим зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні несли поранених і вбитих, інші поспішали до валів допомогти товаришам, які від утоми падали з ніг; обличчя в усіх почорнілі, змарнілі, неголені, в очах похмурий вогонь, одяг вицвілий, порваний, на голові найчастіше замість шапок і шоломів брудні ганчірки, зброя зіпсована. І мимоволі в голові виникало запитання: що станеться з цією жменькою нескоримих досі сміливців, коли мине ще один, ще два тижні…