Князь вдоволено посміхнувся. Була за ним така слабкість: любив Ярема, щоб захоплювалися його людьми.
– О Господи! – вигукнув каштелян. – Виходить, іще не перевелися такі душі на світі? Нехай простить мене Бог! Я вас од цього сміливого заходу відговорювати не буду!..
Заглоба почервонів од злості, але промовчав, тільки засопів, як ведмідь, князь же, помізкувавши, звернувся до друзів із такими словами:
– Не хотілося б мені, одначе, марно вашу кров проливати, і всіх чотирьох разом відпустити я не згоден. Спочатку нехай один іде; козаки, якщо його вб’ють, не забаряться відразу ж похвалитись, як уже зробили колись, скаравши на горло мого слугу, якого схопили під Львовом. А тоді, коли першому не поталанить, піде другий, а потім, у разі потреби, і третій, і четвертий. Але, може, перший пробереться благополучно – навіщо тоді інших без потреби посилати на погибель?
– Ваша ясновельможність… – перебив князя Скшетуський.
– Така моя воля і наказ, – твердо сказав Ярема. – А щоб не було поміж вами суперечки, призначаю першим іти тому, хто викликався перший.
– Це я! – вигукнув, просяявши, пан Лонгинус.
– Нині після штурму, якщо ніч видасться темна, – повторив князь. – Листів до короля ніяких не дам; що бачили, пане, те і розповісте. А як знак візьміть цей перстень.
Підбийп’ятка з поклоном прийняв перстень, а князь стиснув голову лицаря обома руками, потім поцілував кілька разів у чоло і сказав із хвилюванням:
– Близькі ви моєму серцю, немов брат рідний… Нехай береже вас на шляху вашому Вседержитель і цариця небесна, воїне Божий! Амінь!
– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бєльський.
У князя сльози стояли в очах, – от хто щирий був батько солдатам! – та інші розплакались, а в Підбийп’ятки дрож піднесення пробіг по тілу і вогонь запалав у всякій жилці; зраділа ця чиста, смиренна і геройська душа, зігріта надією швидкої жертви.
– В історії записане буде ім’я ваше! – вигукнув каштелян бєльський.
– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine,[207] – промовив князь.
Лицарі вийшли з намету.
– Тьху, щось мені горлянку схопило й не відпускає, а в роті гірко, як від полину, – сказав Заглоба. – І ці все гатять, побий їх грім!.. – додав він, указуючи на задимлені козацькі шанці. – Ох, важко жити на світі! Що, пане Лонгин, тверде ваше рішення їхати?… Так уже тепер нічого не зміниш! Бережи вас ангели небесні… Хоч би мор який передушив цих хамів!
– Я мушу з вами, панове, попрощатися, – сказав пан Лонгинус.
– Це чому? Ви далеко? – запитав Заглоба.
– До ксьондза Муховецького, братушко, на сповідь. Душу грішну треба очистити.
Сказавши так, пан Лонгинус квапливо покрокував до замку, а друзі повернули до валів. Скшетуський і Володийовський мовчали як убиті, Заглоба ж рота не закривав ні на хвилину:
– Клубок застряг у горлянці і ні туди ні сюди. От не думав, що так шкода мені його буде. Нема на світі людини доброчеснішої! Нехай спробує хто заперечити – негайно в пику дістане. О Боже, Боже! Я думав, каштелян бєльський вас удержить, а він тільки масла в огонь підлив. Чорт приніс єретика цього! «В історії, каже, буде записане ваше ім’я!» Нехай його ім’я запишуть, та тільки не на Лонгиновій шкірі. Чого б йому самому не вирушити? Либонь у кальвініста паршивого, як у них в усіх, на ногах по шість пальців – йому і крокувати легше. Ні, панове мої, світ усе гіршим робиться, і не даремно, видно, ксьондз Жабковський швидкий кінець світу пророкує. Давайте-но посидимо трохи біля валів та підемо в замок, щоб товариством приятеля нашого хоча б до вечора насолодитися.
Одначе Підбийп’ятка, висповідавшись і причастившись, решту дня провів у молитвах і з’явився лише ввечері перед початком штурму, що був одним із найжахливіших, тому що козаки вдарили саме в ту хвилину, коли війська з гарматами та повозами перебиралися на свіжонасипані вали. Спочатку здавалося, незначні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної ворожої раті. Захисники фортеці змішалися з ворогом – свій свого не міг відрізнити – і тричі так між собою стиналися. Хмельницький напружив усі сили, позаяк і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм буде останнім і надалі вони мають намір лише голодом виснажувати обложених. Але всі атаки протягом трьох годин було відбито з величезною втратою для нападників: пізніше рознеслася чутка, начебто в цій битві полягло близько сорока тисяч ворожих воїнів. І вже достеменно відомо, що після бою цілу купу прапорів було кинуто до ніг князя, – то був насправді останній великий штурм, після якого ще сутужніші часи настали, коли обложники підкопувалися під вали, викрадали повози, безупинно стріляли, коли прийшли лихо та голод.