Але радість його була недовгою. Не пройшов він і версти, як попереду, не далі ніж за десять кроків, замаячіла чорна постать. Який не безстрашний був пан Лонгинус, одначе відчув немовби легкий дрож у крижах. Відступати або звертати було вже пізно. Постать поворухнулася, мабуть, його запримітивши.
Хвилина розгубленості була короткою, як подих. З пітьми пролунав приглушений голос:
– Це ти, Василю?
– Я, – тихо відповів Лонгинус.
– Горілка є?
– Є.
Пан Лонгинус підійшов ближче.
– Чого ти такий довгий? – злякано запитав той же голос.
Щось завирувало в мороці. Короткий зойк, який миттєво захлинувся: «Госп!..» – вирвався з уст вартового, і от уже начебто тріск переламуваних кісток почувся, тихе хрипіння, й козацький стражник важко повалився на землю.
Пан Лонгинус продовжував свій шлях.
Але тепер він змінив колишній напрям, тому що він, видно, збігався з лінією караульних постів, а взяв ближче до табору, розраховуючи пройти між рядом возів і вартовими – в них за спиною. Якщо другого ланцюжка постів не виставлено, розміркував пан Лонгинус, у цьому просторі йому можуть зустрітися лише козаки, що йдуть із табору вартовим на зміну. Кінним дозорцям нічого там робити.
Через хвилину стало ясно, що другого ряду сторожових постів немає. Зате табір був не далі ніж на відстані двох пострілів із лука, – і, дивна річ, здавалось, усе наближався, хоча пан Лонгинус намагався йти вздовж вервечки возів.
Виявилося також, що не всі в таборі спали. Коло тліючих подекуди багать виднілися сидячі постаті. В одному місці вогнище було трохи більше – і навіть настільки яскраве, що відблиск його ледве не впав на пана Лонгина, через що лицареві знову довелося відступити до постів, аби не потрапити в смугу світла. Здалеку можна було розгледіти волів, що висіли біля вогню на хрестоподібних стовпах, а з них різники здирали шкури. Чимало людей, зібравшись купками, спостерігали за їхньою роботою. Деякі тихенько пригравали різникам на сопілках. Це була частина табору, зайнята чабанами. Наступні ряди возів губилися в мороці.
Освітлений скупими вогнями край табору знову ніби підсунувся до пана Лонгина. Спочатку ця стіна була тільки по праву від нього руку, але раптом він побачив її і перед собою.
Тоді наш лицар зупинився й замислився, що робити далі. Він був оточений. Обози, татарський кіш і табори чорного люду мовби кільцем охоплювали весь Збараж. Усередині цього кільця розставлено було пости і кружляли дозорці, щоб ніхто не міг прослизнути непомітно.
Становище пана Лонгинуса було жахливим. Тепер йому залишалося або пробиратися серед возів, або шукати лазівки між козацьким станом і кошем. Інакше можна було до світанку бродити по колу – хіба що він би надумав повернутися в Збараж, але й у цьому навіть разі можна було потрапити в руки варти. Одначе пан Лонгин розумів, що через нерівності ґрунту вози не можуть стояти один до одного впритул. У їхніх рядах мусять залишатися проміжки, і чималі, щоб можна було не тільки пройти назовні, але й кіннота вільно проїжджала. Пан Лонгинус вирішив відшукати такий прохід і з цією метою ще ближче підійшов до возів. Відблиски палаючих там і тут багать могли виявитися зрадницькими, але, з другого боку, були йому корисними: інакше він би не розгледів ні возів, ні дороги між ними.
І справді, затративши на пошуки не більше чверті години, він знайшов дорогу і легко її розпізнав, тому що вона чорною стрічкою вилася між возами. Багать на ній не було, та й козаків не мусило бути – щоб не загороджувати кінноті шлях. Пан Лонгинус ліг на живіт і поповз у чорну розпадину, як змія в нору.
Пройшло ще чверть години, ще півгодини, а він усе повз, шепочучи молитву, ввіряючи захисту небесних сил своє тіло і душу. Йому подумалося, що, можливо, доля всього Збаража залежить зараз од того, чи пробереться він крізь цю розпадину, й тому прохав Усевишнього не тільки за себе, але й за тих, що в ту хвилину молилися за нього в окопах.
По обидва боки було все спокійно. Людина не поворухнулася, кінь не схропнув, пес не загавкав – і пан Лонгинус вийшов із табору. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, а за дібровою бір, що тягнувся до самого Топорова, а за бором король, визволення та слава за заслуги перед людьми й Богом. Що були зрубані три голови в порівнянні з цим діянням, для якого вимагалося щось більше, ніж тверда рука!
Пан Лонгинус сам почував, яка велика відмінність, але не виповнилося погордою чисте його серце, ні: мовби серце дитини, вивергнуло воно сльози подяки.