Забачивши таке, розлютовані ординці відтіснили козаків, і з усіх боків понеслися дикі крики:
– У-к! У-к!..
І тут, побачивши луки та стріли, що дістаються із сагайдаків, зрозумів пан Підбийп’ятка, що наближається його смертна година, і почав молитися Пресвятій Діві.
Зробилося тихо. Юрба затаїла подих, очікуючи, що буде далі.
Перша стріла свиснула, коли пан Лонгинус проговорив: «Матір Спасителя!» – і подряпала йому скроню.
Друга стріла свиснула, коли пан Лонгинус вимовив: «Преславна Діва!» – і застрягла в нього в плечі.
Слова літанії змішалися зі свистом стріл.
І коли пан Лонгинус сказав: «Ранкова зірка!», стріли вже стирчали у нього в плечах, у боці, у ногах… Кров з рани на скроні заливала очі, і вже немов крізь імлу бачив він татар, галявину і свисту стріл уже не чув. Почував лише, що слабшає, що ноги підламуються, голова падає на груди… і нарешті звалився на коліна.
Ще він устиг сказати зі стогоном: «Цариця ангелів!» – і то були останні його слова на землі.
Ангели небесні підхопили його душу й поклали, немов світлу перлину, до ніг «цариці ангелів».
Розділ XXVIII
Наступного ранку Володийовський із Заглобою стояли на валу серед воїнства, не спускаючи очей із табору, відкіля сунула юрба черні. Скшетуський був на раді в князя, наші ж лицарі, скориставшись перепочинком, згадували вчорашній день і міркували, чого пожвавився ворожий стан.
– Не до добра це, – сказав Заглоба, показуючи на величезну чорну хмару, що наближалася. – Мабуть, знову на приступ підуть, а тут уже руки відмовляються служити.
– Який ще в цю пору, серед білого дня, приступ! – заперечив невеличкий лицар. – Хіба що вчорашній наш вал захоплять і під новий почнуть підкопи та стрілятимуть з ранку до вечора.
– Добре б настрахати їх із гармат.
На що Володийовський відповів, притишивши голос:
– Із порохом погано. При такій витраті, боюсь, і на шість днів не вистачить. Але на той час король приспіти мусить.
– Ех, або пан, або пропав. Тільки б Лонгинус, бідолаха наш, благополучно пробрався! Я вночі очей не заплющив, усе про нього думав; тільки здрімну, відразу його в прескрутних обставинах бачу – і така мене брала жалість, просто в піт кидало. Немає кращої за нього людини! В усій Речі Посполитій і вдень із свічкою не знайти – хоч шукай тридцять літ і три роки.
– А чого ж ви вічно кепкували з нього?
– Тому що язик у мене за серце зліший. Уже краще не згадуйте, пане Міхал, не роз’ятрюйте душі, я й так себе гризу; не дай Боже з ним яке лихо станеться – до смерті не знатиму спокою.
– Надто ви, пане, себе мучите. Він на вас ніколи зла не тримав, сам чув, як говорив: «Язик кепський, а серце – золоте!»
– Дай йому Боже здоров’я, шляхетному нашому другові! По-людському він, щоправда, слова сказати не вмів, зате ця вада, як і решта, з лихвою найвищими чеснотами відшкодовувалися. Як гадаєте, пройшов він, га, пане Міхал?
– Ніч була темна, а мужва після вчорашнього погрому fatigati страшенно. Ми надійної не виставили варти, а вже вони либонь і поготів!
– І слава Богу! Я ще панові Лонгину наказав про князівну, сердегу нашу, розпитати гарненько, чи не трапилось її кому бачити: мені здається, Редзян мав до королівських військ пробиватися. Пан Лонгинус про відпочинок, звичайно, й не помислить, а з королем сюди прийде. У такому разі можна про неї чекати незабаром вістей.
– Я на спритність цього малого вельми сподіваюся: чи так, чи інак, він її врятував, думаю. Вік буду нерозважний, коли її яке лихо спіткає. Недовго я знав князівну, але нітрохи не сумніваюся, що, якби в мене сестра була рідна, і та б не була дорожчою.
– Вам сестра, а мені ж бо вона як дочка. Від тривог цих у мене, так і дивися, борода зовсім побіліє, а серце від жалості розірветься. Не встигнеш полюбити людину, раз, два – і вже її немає, а ти сиди, лий сльози, журися, поїдом себе їж та думай гірку думу, а до того ж іще в череві порожньо, в шапці діра на дірі, й вода, як крізь ветху стріху, на лисину капле. Собакам нині в Речі Посполитій краще живеться, ніж шляхті, а вже нам чотирьом усіх гірше. Може, пора в ліпший світ вирушати, як по-вашому, га, пане Міхал?
– Я не раз думав розповісти про все Скшетуському, так одне мене стримувало: він сам ніколи слівцем її не згадає, а якщо, часом, хто обмовиться в розмові, здригнеться тільки, начебто його ножем укололи в серце.
– Давайте, викладайте, колупайте рани, що пришерхли у вогні боїв, а її, може, татарин який уже через Перекоп за косу тягне. У мене в очах язики полум’яні танцювати починають, ледве я таке собі уявляю. Ні, настав час помирати, не інакше, – муки сущі жити на світі. Хоч би пан Лонгинус благополучно пробрався!