– До нього за його чесноти небеса більш, ніж до кого іншого, мусять бути прихильними. Одначе гляньте, мосьпане, що там набрід витворяє!..
– Нічого не бачу – сонце в очі світить.
– Вал наш учорашній розкопують.
– Говорив я, треба чекати штурму. Ходімо, пане Міхал, скільки можна так стояти!
– Зовсім не обов’язково вони штурм готують, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А скоріш за все, вежі, в яких стрільці сидять, туди затягнуть. Ви тільки подивіться, пане: заступи так і миготять; кроків на сорок уже зарівняли.
– Тепер бачу, але страшенно щось нині сонце очі сліпить.
Заглоба почав із-під долоні вглядатися. І побачив, як у проріз, зроблений у насипі, рікою ринула чернь і миттєво загатила порожній простір між валами. Одні негайно заходилися стріляти, інші – гризти лопатами землю, зводячи новий насип і шанці, яким належало черговим, третім уже кільцем обхопити польський табір.
– Ого! – закричав Володийовський. – Що я говорив?… Оно вже й машини котять!
– Ну, не минути штурму, це ясно. Ходімо звідси, – сказав Заглоба.
– Ні, це зовсім інші белюарди! – вигукнув невеличкий лицар.
І справді, облогові вежі, що показалися в прорізі, відрізнялися від звичайних гуляй-городків: за стіни їм правили скріплені скобами, обвішані шкурами й одежею ґрати, сховавшись за якими, найвлучніші стрільці, що сиділи у верхній частині вежі, обстрілювали ворожі окопи.
– Ходімо, нехай вони там сидять, поки не передохнуть! – повторив Заглоба.
– Зачекайте! – відповів Володийовський.
І почав перераховувати стрільні, що одна за одною з’являлися з прорізу.
– Одна, дві, три… Видно, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… Ач, іще вища колишніх… Сім, вісім… Та вони нам усіх собак на майдані перестріляють, стрільці там, напевно, exquisitissimi[208]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно – сонце просто на них світить… Одинадцять…
Раптом пан Міхал перервав підрахунки.
– Що це? – запитав він дивним голосом.
– Де?
– Там, на найвищій… Людина висить!
Заглоба напружив погляд; дійсно, на найвищій вежі, освітлене сонцем, висіло на мотузці голе тіло, гойдаючись, немов гігантський маятник, у лад з рухами машини.
– Вірно, – сказав Заглоба.
Раптом Володийовський побілів як полотно й уривчастим од жаху голосом крикнув:
– Господи всемогутній!.. Це ж Підбийп’ятка!
Шерех пролетів над валами, наче вітер у листі дерев. У Заглоби голова похилилася на груди; закривши руками очі, він тихо простогнав, ледь ворушачи посинілими вустами:
– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!..
Шерех миттєво перемінився шумом багатьох голосів, що наростав подібно гулові хвилі, що набігає з моря. Воїни на валах упізнали в людині, що висить на ганебній вервечці, свого товариша у нещасті, чистого, бездоганного лицаря – усі впізнали пана Лонгинуса Підбийп’ятку, і від несамовитого гніву в жовнірів волосся на голові стало дибом.
Заглоба відірвав нарешті від очей долоні; на нього страшно було дивитися: на губах піна, очі вирячені, лице посиніло.
– Крові! Крові! – рикнув він голосом настільки жахливим, що тих, які стояли поруч із ним, пройняв дрож.
І сплигнув у рів. За ним кинулися всі – жодної живої душі не залишилося на валах. Ніяка сила, навіть наказ самого князя, не могла б стримати цього вибуху. Із рову дерлися, залазячи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а видершись, бігли, не розбираючи дороги, не дивлячись, чи біжать інші слідом. Облогові вежі задиміли, як смолокурні, і затряслися від грому пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба мчав першим із оголеною шаблею, страшний, розлютований, наче ошалілий бугай. Козаки з ціпами й косами кинулися назустріч нападникам: здавалося, дві стіни зіткнулися з пекельним гуркотом. Але чи можуть ситі ланцюгові пси устояти перед розлюченими голодними вовками? На козаків навалилися гуртом, їх сікли шаблями, рвали зубами, давили і били – не витримавши лютого натиску, вони знітились і кинулися назад до прорізу. Заглоба шаленів; як левиця, в якої відібрали левенят, він кидався в саму гущу, хрипів, ричав, кришив, рубав, убивав, топтав! Порожнеча робилася довкола нього, а пліч-о-пліч із ним – інший усепожираючий пломінь – бився, наче поранена рись, Володийовський.
Стрільців, схованих за стінами веж, вирізали всіх до єдиного, інших витиснули за проріз у валові й відігнали. Потім жовніри піднялися на белюарду і, знявши пана Лонгина з мотузки, дбайливо спустили на землю.
Заглоба припав до його тіла…
У Володийовського серце рвалося на частини, сльози ринули з очей, коли він дивився на мертвого друга. Неважко було визначити, якою смертю поліг пан Лонгинус: на всьому тілі його рясніли сліди від уколів залізних жал. Тільки лиця не зачепили стріли – лише одна залишила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель крові засохло на щоці, очі були закриті, й на блідім обличчі застигла спокійна усмішка – коли б не блакитнувата ця блідість та холод смерті, що скував риси, могло здатися, пан Лонгинус безтурботно спить. Нарешті товариші підняли його й понесли на своїх плечах до окопів, а відтіля в каплицю замку.