– Порада непогана, та Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає і всі старання пропадуть марно.
Ян Казимир махнув рукою.
– Ми бачимо, – повільно вимовив він, – що вам запропонувати нічого – вислухайте тоді наше рішення. Я накажу сурмити похід і поведу все військо на Збараж. Так здійсниться воля Божа! Так і довідаємося, чи там хан, чи нема його.
Канцлер знав, яку невтримну відвагу мав король, і не сумнівався, що сказане виконає. З другого боку, з досвіду йому було відомо, що, коли государ що-небудь замислить і буде на своєму наполягати, ніякі відмовляння його не похитнуть. Тому він і не противився відразу, навіть похвалив саму думку, та поспішати не порадив, доводячи, що можна те ж саме зробити завтра або через день, – а тим часом раптом та надійдуть добрі вісті. З кожним днем має посилюватися розбрат серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і чутками про наближення королівського війська. Смута розтане від сяйва імені його величності, як сніг від сонячних променів, – але на це потрібен час. У руках же монарших доля всієї Речі Посполитої, і, відповідаючи перед Богом і нащадками за неї, він не має права наражатися на небезпеку, тим паче що, в разі біди, збаразькому війську вже нівідкіля буде чекати порятунку. Канцлер говорив довго і виразно: зразком красномовства могли б слугувати його слова. І зрештою він переконав короля, хоча і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши нетерпляче:
– Робіть, що хочете, аби завтра в мене був «язик».
І знову настало мовчання. За вікном завис величезний золотий місяць, але в покої стемніло – свічки встигли обрости нагаром.
– Котра година? – запитав король.
– Незабаром північ, – відповів Радзєйовський.
– Не буду сьогодні лягати. Об’їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?
– У таборі. Піду скажу, щоб подали коней, – відповів староста.
І попрямував до дверей. Раптом у сінях зчинився якийсь рух, почулася голосна розмова, квапливі кроки, нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг захеканий Тизенгауз, королівський стременний.
– Наймилостивіший королю! – вигукнув він. – Гусарський товариш зі Збаража прийшов!!
Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і з уст обох вирвалось одночасно:
– Бути не може!
– Істинно так! Стоїть у сінях.
– Давайте його сюди! – закричав король, ляснувши в долоні. – Нехай зніме з душі тягар!
Тизенгауз сховався за дверима, і через хвилину замість нього на порозі показалася незнайома висока постать.
– Підійдіть, шановний пане! – вигукував король. – Ближче! Ближче! Ми раді вас бачити!
Лицар підійшов до самого столу; зовнішність його була така, що король, канцлер і староста ломжинський позадкували здивовано. Перед ними стояла страшна істота, більше схожа на примару, ніж на людину: розідране на клапті лахміття ледь прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя вимазане було в кров і грязюку, очі горіли гарячковим блиском, чорна скуйовджена борода закривала груди; трупний запах поширювався довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був обпертись об стіл.
Король і обоє вельмож дивилися на нього широко розплющеними очима. У цю хвилину двері відчинились і юрбою ввійшли сановники, військові та цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапєга, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною короля, витріщилися на прибулого, король же запитав:
– Хто ви?
Бідолаха розкрив було рота, спробував відповісти, але судома звела йому щелепу, підборіддя затремтіло, і він зумів прошепотіти лише:
– Зі… Збаража!
– Дайте йому вина! – пролунав чийсь голос.
Як оком змигнути подано було повний келих – незнайомий із зусиллям його спорожнив. Тим часом канцлер зняв із себе плащ, підбитий хутром, і накинув йому на плечі.
– Можете тепер говорити? – запитав король через деякий час.
– Можу, – трохи впевненіше відповів лицар.
– Хто ви?
– Ян Скшетуський… гусарський поручик…
– У чиїй службі?
– Руського воєводи.
Шепіт пробіг по залі.
– Що у вас? Що чутно? – з гарячковою квапливістю запитував король.
– Лихо… голод… суцільні могили…
Король затулив очі рукою.
– Господи Ісусе! Господи Ісусе! – тихо повторював він.
Потім продовжив розпитування:
– Довго ще зможете протриматися?
– Пороху немає. Ворог біля самих валів…
– Багато його?
– Хмельницький… Хан із всіма ордами.
– І хан там?
– Так…
Настало глухе мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була на всіх обличчях.