– Як же ви вистояли? – запитав канцлер, не приховуючи недовіри.
Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, немов нових набув сил, гордовитий вираз блиснув на його лиці, й він відповів із несподіваною силою в голосі:
– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних боїв у полі, сімдесят п’ять вилазок…
І знову настало мовчання.
Несподівано король розправив плечі і струснув перукою, немов лев гривою; на жовтуватому його лиці проступив рум’янець, очі заблищали.
– О Господи! – закричав він. – Досить із мене цих порад, цього тупцювання на місці – нічого більше зволікати! Є хан чи немає, зібралось чи не зібралось ополчення – досить, клянуся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!
– На Збараж! На Збараж! – повторило кілька рішучих голосів.
Обличчя прибулого просяяло, як ясний світанок.
– Милостивий королю, государю мій! – сказав він. – З вами на життя і на смерть!..
Од цих слів як віск розтануло шляхетне монарше серце, і, не гидуючи відразливим обличчям лицаря, він обхопив його голову обома руками і мовив:
– Ви мені миліші за тих, що в атласах. Господи! За менші заслуги деякі одержують староства… Знайте, подвиг ваш не залишиться без нагороди. І не сперечайтеся! Я боржник ваш!
Й інші слідом за королем негайно почали вигукувати:
– Не було ще лицаря відважнішого!
– Цьому й серед збаразьких не знайдеться рівних!
– Славу безсмертну ви здобули!
– Як же між татар і козаків зуміли пробратися?…
– У болотах ховався, в очеретах, лісом ішов… блукав… без їжі…
– Нагодувати його! – крикнув король.
– Нагодувати! – повторили інші.
– Одягти його!
– Завтра матимете коня та одяг, – сказав король. – Ні в чому не буде у вас потреби.
Наслідуючи приклад короля, всі навперебій заходилися звеличувати лицаря. Знову на нього посипалися запитання, на які він відповідав через силу, тому що все більшу почував слабкість і ледве не непритомнів. Принесли їжу; в ту ж хвилину ввійшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.
Вельможі розступилися: ксьондз був дуже вчений, шанований, і слово його для короля значило навряд чи не більше, ніж слово канцлера, а з амвона, бувало, він таких справ торкався, про які й на сеймі насмілювався говорити не кожен. Його негайно обступили з усіх боків і почали розповідати, що зі Збаража прийшов лицар, що князь, незважаючи на злигодні та голод, продовжує ще громити хана, який перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки за час збаразької облоги, нарешті, що король бажає йти на виручку обложеним, навіть якщо йому з усім військом судилося загинути.
Ксьондз мовчки слухав, беззвучно ворушачи губами, і раз у раз кидав погляд на виснаженого лицаря, що тим часом узявся за їжу; король повелів йому не зважати на свою присутність і ще наглядав сам, щоб той їв гарненько, та час від часу надпивав за його здоров’я ковток із невеликого срібного келиха.
– А як зветься цей лицар? – запитав нарешті ксьондз.
– Скшетуський.
– Чи не Ян?
– Ян.
– Поручик князя воєводи руського?
– Так точно.
Ксьондз підвів до небес зморшкувате лице і знову заглибився в молитву, а потім промовив:
– Славімо ім’я Господа нашого, бо несповідимі шляхи, якими Він веде людину до спокою та щастя. Амінь. Я цього лицаря знаю.
Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі кинув погляд на ксьондза, але обличчя того, весь вигляд і голос були йому зовсім не знайомі.
– Виходить, ви одні з усього війська взялися пройти через ворожий табір? – запитав його ксьондз.
– Переді мною намагавсь один шляхетний лицар, але загинув, – відповів Скшетуський.
– Тим більша ваша заслуга, коли після такого наважилися піти. Судячи з вигляду вашого, страшний ви шлях подолали. Господь оцінив принесену вами жертву, зворушений був молодістю і чеснотами вашими і не позбавив свого захисту.
Несподівано ксьондз звернувся до Яна Казимира.
– Милостивий королю, – сказав він, – значить, ви твердий у своєму рішенні йти князеві воєводі руському на поміч?
– Вашим молитвам, отче, – відповів король, – ввіряю батьківщину, себе і військо, бо знаю, що величезний ризик, але не можна дозволити, щоб князь-воєвода смерть знайшов у цій злощасній фортеці і з ним полягли такі лицарі, як цей, що сидить перед нами.
– Господь пошле нам вікторію! – вигукнуло кілька голосів.
Ксьондз здійняв руки до неба, і в залі запанувала тиша.
– Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti.[211]
– Амінь! – промовив король.
– Амінь! – повторили інші.
Спокій прийшов на зміну заклопотаності, що до цієї хвилини не сходила з обличчя Яна Казимира, лиш очі його світилися надзвичайним блиском. Між тими, що зібрались, затіялася неголосна розмова про майбутній похід – багато хто сумнівався, що король виступить негайно, – він же взяв зі столу шпагу і зробив знак Тизенгаузу, щоб той її йому причепив.