Олена тим часом продовжувала:
Ніжний голос її лунав усе голосніше, і – з лютнею в руках, з очима, зведеними догори, – вона була такою чарівною, що намісник очей із неї не зводив. Він задивився на неї, втопився в ній і забув про все на світі.
Захоплення намісника було перервано старою княгинею:
– Досить! Тепер він нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.
– Ласкаво просимо на хліб-сіль! – луною відгукнулися на слова матері молоді Булиги.
Пан Розван, як найгалантніший кавалер, подав руку княгині, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князівни Олени. Серце, ніби віск, розтопилося в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі його засяяли, і він сказав:
– Схоже, що й ангели небесні не співають солодше, ласкава панно.
– Гріх на душу берете, лицарю, порівнюючи мій спів із ангельським, – відповіла Олена.
– Не знаю, чи беру, але вірно й те, що з охотою дав би я собі очі випекти, лише б до смерті спів ваш слухати. Одначе що ж говорю! Сліпцем не зміг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.
– Не говоріть так, ваша милість: поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудете.
– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кінця днів своїх іншого почуття знати не бажаю, а цього – ніколи не збуду.
Яскравий рум’янець залив обличчя князівни, груди почали сильніше здійматися. Вона хотіла щось відповісти, але тільки губи її затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:
– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який співу вашому на бандурі підігравати буде.
– Ніколи! Ніколи! – прошепотіла дівчина. – Одначе ви, ваша милість, бережіться його: це страшна людина.
– Що мені якийсь там козак! Хай би й ціла Січ із ним разом була, я на все заради вас готовий. Ви для мене коштовність безцінна, ви серденько моє, та от довідатись би – чи взаємністю відповідають мені.
Тихе «так» райською музикою пролунало у вухах пана Скшетуського, й одразу ж здалося наміснику, що в грудях його не одне, а десять сердець б’ється; світ постав перед очима посвітлілим, ніби сонячні промені осяяли все навкруги; пан Скшетуський відчув у собі невідому досі силу, начебто за плечима його розгорнулися крила. За столом декілька разів промайнуло лице Богуна, що дуже змінилося й зблідло, та намісник, знаючи про взаємне до себе почуття Олени, суперника тепер не побоювався. «Та пішов би він до дідька! – думав Скшетуський. – Хай же й заважати не потикається, а то я його знищу!» Хоча, взагалі-то кажучи, думав він зовсім про інше.
Він відчував, що Олена сидить поруч, що вона близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча; бачив він рум’янець, який не сходив із гаряче палаючого лиця, бачив бентежні перса, очі, то скромно опущені вниз і накриті віями, то сяючі, наче дві зорі. Олена, хоч і була зацькована Курцевичихою, хоч і перебувала дні свої в сирітстві, печалі та страху, була, як не кажи, палкою українкою. Ледве впав на неї теплий промінь любові, вона відразу ж розквітла, ніби троянда, і прокинулася для нового, невідомого життя. Вона сяяла вся щастям і відвагою, й пориви ці, сперечаючись із дівочою сором’язливістю, залили її ланіти прекрасним рум’янцем. А пан Скшетуський просто із шкури ліз. Він пив, забувши міру, та мед не п’янив уже захмелілого від любові. Нікого, крім діви своєї, він за столом просто не помічав. Не бачив він, що Богун блід усе дужче і дужче, раз у раз торкаючись руків’я кинджала; не чув, як пан Лонгин утретє брався розповідати про пращура Стовійка, а Курцевичі – про свої походи за «турецьким добром». Пили всі, крім Богуна, і кращий до того приклад подавала стара княгиня, підіймаючи келих то за здоров’я гостей, то за благополуччя милостивого князя і володаря, то, зрештою, за господаря Лупула. Ще розмовляли про сліпого Василя, про колишні його ратні подвиги, про злощасний похід і нинішнє його божевілля, що його Симеон, найстарший, пояснював так:
– Самі, ваші милості, посудіть, якщо найменша пилинка окові бачити заважає, то хіба ж великі шматки смоли, що в мозок потрапили, не можуть розум помутити?
– Дуже тонкий він instrumentum,[32] – розмірковував пан Лонгин.
Тим часом стара княгиня помітила, як змінилось обличчя Богуна.
– Що з тобою, соколе?
– Душа болить, мамо, – насуплено відповів той, – та козацьке слово не дим, отож я його дотримаюся.
– Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було завершено, але мед у чари наливати не переставали. Прийшли ще ж і козачки, покликані для більших веселощів танцювати. Забриніли бандури й бубон, під звуки яких заспаним підліткам належало розважати присутніх. Затим і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, узявши руки в боки, заходилася притупувати на одному місці, та пританцьовувати, та приспівувати, що забачивши, й пан Скшетуський пішов із Оленою в танок. Ледве він обняв її, як йому здалося, що самі небеса притискає він до грудей. У хвацькому кружлянні танку довгі дівочі коси обвилися навколо його шиї, ніби дівчина хотіла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпів тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцілував солодкі вуста.