– І залишили ми там тільки могили, тільки величезний курган, а якщо під курганом тим не спочиває гордість Речі Посполитої та цвіт лицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, що від самих козаків дістали прозвання збаразьких левів, – його заслуга!
І з цими словами Заглоба вказав на Скшетуського.
– Так і є, воістину! – закричали Марек Собєський і пан Пшиємський.
– Честь йому і слава! Дякуємо! – загриміли з усіх боків гучні голоси лицарів. – Vivat Скшетуський! Vivant молода пара! Хай живе герой! – усе голосніше і голосніше лунали вигуки.
Піднесення охопило всіх тих, що зібралися. Одні побігли за чарками, інші підкидали догори шапки. Задзвеніли шаблі в руках у жовнірів – і незабаром усі звуки та голоси злилися в єдиний вигук, громові подібний:
– Хай живе! Слава! Слава!
Скшетуський, як справжній лицар-християнин, смиренно опустив голову, князівна ж підвелася, відкинула коси – на щоках її спалахнув рум’янець, в очах світилася гордість, тому що цей лицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава для дружини все одно, що сонячне світло для землі.
Пізньої вже ночі роз’їхалися гості в різні боки. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками в Топорів, а Скшетуський із князівною та корогвою Володийовського – у Тарнопіль. Ніч була такою ж погожою, як минулий день. Міріади зірок засвітилися на небі. Місяць, зійшовши, осяяв поля, вкриті павутиною. Жовніри затягли пісню. Незабаром із лугів піднявся білий туман, і округа зробилася схожою на величезне озеро, залите місячним світлом.
Такої ж ночі виходив недавно Скшетуський зі Збаража, а тепер почував, як б’ється поряд із його серцем серце князівни Курцевич.
Епілог
Найбільша в історії трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом – навіть перший її акт там не завершився. Минуло два роки, і все козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Піднявся Хмельницький, могутніший, ніж будь-коли до цього, і з ним хан усіх орд і ті ж самі полководці, що осаджували Збараж: шалений Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артім-Ґірей, і Нурадін, і Калґа, і Амурат, і Субаґази. Дими пожеж, людські стогони супроводжували їх, тисячі воїнів розсіялися по полях, заполонили ліси, півмільйона вуст викидали войовничі кличі – і здавалося людям, настала смертна година Речі Посполитої.
Але і Річ Посполита пробудилась із заціпеніння, відкинула колишню політику канцлера, відмовилася від переговорів і перемир’їв. Ні в кого не залишилося сумнівів, що скільки-небудь триваліший мир лише мечем завоювати можна, і коли король рушив проти ворожих полчищ, з ним ішли сто тисяч війська та шляхти, крім челяді та обозної прислуги.
І, звичайно, були серед них усі герої нашої оповіді. Князь Ярема Вишневецький із усією своєю дивізією, в котрій, як і раніше, служили Скшетуський і Володийовський і – волонтером – Заглоба; обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. І полковник Стефан Чарнецький, майбутній переможець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, що командував усією артилерією, і генерал Убальд, і Арцишевський, і староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер – воєвода поморський, і Якуб – воєвода мальборський, і хорунжий Конєцпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори – вся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.