Жахливі крики досягли слуху молодого вождя, і він одразу зрозумів, що сталось. Але даремно зразу ж повернув він до табору, даремно помчав назустріч юрбам, здійнявши до небес руки. Голос його загубився в ревінні тисяч глоток, нестримний потік утікачів підхопив його разом із конем, старшинами та всією кіннотою і потяг назустріч загибелі.
Коронні війська приголомшені були видовищем, яке відкрилось, і спочатку прийняли це сум’яття за запеклу спробу прорватись – одначе важко було не повірити своїм очам. Через якихось кілька хвилин, ледь минув подив, усі корогви, не чекаючи наказу, кинулися на козаків; попереду мов ураган летіла драгунська корогва, очолювана невеличким полковником із оголеною шаблею в руці.
І настав день гніву, поразки і суду… Кого не було затоптано або хто не потонув, той од меча загинув. Ріки зробилися червоні: незрозуміло було, несуть вони кров чи воду. Юрба збожеволіла, в сум’ятті козаки давили один одного, і зіштовхували у воду, і йшли на дно… Дух убивства пронизав саме повітря в тих жахливих лісах, вселився в кожного: козаки з люттю почали захищатися. Сутички зав’язувалися на болоті, в хащі, посеред поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно наказував король своїм воїнам зупинитися. Жалість вичерпалася в серцях, і різанина продовжувалася до самої ночі – така різанина, якої не доводилося бачити і старим, бувалим воїнам; при спогаді про неї в них довго ще волосся на голові ворушилося.
Коли ж нарешті пітьма огорнула землю, самі переможці злякалися того, що натворили. Не пролунало над табором «Te Deum» і не радості сльози, а сльози суму і співчуття котилися зі шляхетних королівських очей.
Так було розіграно перший акт драми, авторство якої належало Хмельницькому.
Але Богун у той страшний день не наклав головою разом з іншими. Одні говорили, що, побачивши неминучість розгрому, він перший врятувався втечею, інші – що йому врятував життя знайомий лицар. Правди так ніхто і не довідався.
Одне лише ми достеменно знаємо: в наступних війнах ім’я його часто згадувалося серед імен найславетніших козацьких вождів. Послана чиєюсь мстивою рукою куля наздогнала його декількома роками пізніше, але й тоді ще закінчити земний шлях йому не настав час. Після смерті князя Вишневецького, що не витримав злигоднів ратного життя, коли лубенську його державу було відірвано від Речі Посполитої, – Богун заволодів більшою частиною цих земель. Говорили, що під кінець він і Хмельницького над собою визнавати відмовився. Сам Хмельницький, зломлений, зневажений власним народом, шукав заступництва на стороні, гордий же Богун відмовлявся від усякої опіки і готовий був шаблею захищати свою козацьку вольницю.
Говорили також, що усмішка ніколи не показувалася на обличчі цього незвичайного чоловіка. Жив він не в Лубнах, а в сільці, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там начебто й помер.
Міжусобні війни пережили його й тяглися ще тривалий час. Потім прийшла моровиця, потім шведи. Татари стали постійними гістьми на Україні та щоразу юрбами гнали місцевий люд у неволю. Порожніла Річ Посполита, порожніла й Україна. Вовки вили на руїнах міст; квітучий колись край перетворився на гігантську гробницю. Ненависть уросла в серця й отруїла кров народів-побратимів, і тривалий час із жодних вуст не можна було почути слів: «Хвала Всевишньому, і на землі мир, у людях благовоління».
Словник історичних постатей
Барабаш Іван – черкаський сотник. Був разом із Хмельницьким послом до короля Владислава IV, а потім приховував королівські листи, які Хмельницькому вдалося забрати у нього хитрістю. Загинув Барабаш на початку повстання під час бунту підпорядкованих йому реєстрових козаків.
Богун Іван (у романі Юрко, Єжи) (? – 1664) – козацький полководець. Учасник героїчної оборони Азова від турецьких військ (1637–1642), боротьби проти нападів татар. У 1650 році був призначений кальницьким полковником. У 1651–1653 рр. виявив неабиякий військовий талант у боях під Вінницею, Монастирищем і Жванцем, брав участь у поході на Молдавію. Під час Берестецької битви (1651) за відсутності Хмельницького обраний наказним гетьманом, організував вихід козаків з оточення. У 1654 році виступив проти союзу з російським царем, відмовився скласти йому присягу. Після смерті Хмельницького підтримав курс І. Виговського на розрив із Москвою, але засуджував його польську політику. Ув’язнений поляками у 1662-му році, а наступного року звільнений у розрахунку на його участь у поході на Лівобережну Україну. Запідозрений у зносинах з росіянами і гетьманським урядом І. Брюховецького, розстріляний біля Новгорода-Сіверського.