Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате інтригувала, дратувала і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після такої тривалої відсутності, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із наближеними офіцерами та дворянами приходив у вітальню княгині розважитися бесідою, Ануся, виглядаючи з-за спини своєї пані (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своїми очима намісника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також і думки перебували бозна-де, а якщо погляд його і звертався до дівчини, то такий задумливий і відсутній, ніби поручик дивився не на ту, котрій свого часу співав:
«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору і, тупнувши маленькою ніжкою, приймала рішення в цій справі розібратися. Коли говорити по совісті, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклоніння, не могла витерпіти байдужості до своєї особи і від злості готова була сама закохатися в нахабу.
І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:
– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!
– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum[47] і людей лякаю?
Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:
– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!
І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.
– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?
– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?
– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…
– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.
– А я хіба тримаю?
І Ануся загородила дорогу.
– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.
– Із Криму.
– А що ви, ваша милість, звідти привезли?
– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.
– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?
– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.
– Це ж чому він неприступний?
– А тому, що не має права одружуватись.
– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?
Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:
– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.
– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.
Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.
Оченята Анусі на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намісник би й не помітив цього, коли б Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:
– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграє до хмелевої литовської підпірки.
– А ти йому скажи про це.
– І скажу. Підходяща з них пара.
– Він її замість шпильки на жупані приладнає, якраз придасться.
– Або замість китиці на шапці.
Володийовський підійшов до литвина.
– Добродію! – сказав він. – Ви, ваша милість, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.
– Як це, благодійнику братику? Чому ж?
– Тому, що кращій дівці з фрауціммера голову запаморочив!
– Паночку мій! – сказав Підбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?
– А ви подивіться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усі закохані, за вашою милістю оченятами стріляє. Ой, бережіться, щоби вона вас у дурні, як усіх нас, не пошила.
Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках і пішов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не відважувався й поглянути в бік Анусі, та через деякий час, ніби ненароком глянувши, прямо-таки оторопів. І справді – з-за плеча княгині Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цікавістю і наполегливістю. «Apage, satanas!»[48] – подумав литвин і, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в інший кінець зали.