– Ну, ти впорався неабияк. А неприємності які-небудь у дорозі були?
– Ні, мосьпане, тільки їсти от страшенно хочеться.
Редзян вийшов, а намісник, лишившись на самоті, знову почав перечитувати листа Олени і до вуст притуляти ці літерки, куди як менш досконалі, ніж рука, що писала їх. Упевненість утвердилася в серці його, і думав він так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тільки Бог погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я їм прощу, та ще й свого додам, тільки б зіроньку мою ясну дістати…»
І, причепурившись, зі світлим лицем, із грудьми, переповненими щастям, пішов він у каплицю, щоб передовсім Господу за добру вість смиренно скласти подяку.
Розділ VI
По всій Україні та по Задніпров’ю немовби що зашуміло, немовби передвістя близької бурі дали про себе знати; якісь чутки дивні покотилися від села до села, від хутора до хутора, наче рослина, котру восени вітер степом жене і котра в народі перекотиполем зветься. В містах перешіптувалися про якусь велику війну, щоправда, ніхто не знав, хто і з ким збирається воювати. Та безперечно щось назрівало. Обличчя стали тривожними. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоча весна надійшла рання, тиха, тепла і над степом уже давно дзвеніли жайворонки. Вечорами жителі сіл збиралися натовпами на великих дорогах і впівголоса перемовлялися про страшне й незбагненне. У сліпців, які бродили з лірами й піснею, випитували новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски в небі або здавалося, що місяць червоніший од звичайного встає з-за лісів. Передвіщалися нещастя або смерть короля – і все було тим більш дивно, що до земель цих, здавна звиклих до тривог, битв, набігів, страхові нелегко було підступитися; видно, якісь особливо зловісні вітри почали носитися над землею, якщо тривога зробилася повсюдною.
Тим більша тиснула духота і скрута, що ніхто не вмів навислу загрозу пояснити. Одначе серед недобрих передвість два безумовно вказували, що і насправді слід чекати чогось недоброго. По-перше, небачене число дідів-лірників з’явилося по всіх містах і селах, і траплялися серед них люди чужі, нікому не відомі, про котрих перешіптувалися, що вони діди несправжні. Тиняючись усюди, вони таємниче обіцяли, що день суду і гніву Божого близький. По-друге, низові почали напиватися до нестями.
Друге передвістя було куди як зловісніше. Січ, стиснута в занадто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей; походи бували нечасто, так що степом козак прогодуватися не міг; через те ж бо в мирні часи багато низових щороку й розбрідалося по місцях заселених. Без ліку січовиків було по всій Україні і навіть по всій Русі. Одні наймалися в старостівські загони, другі шинкарювали по шляхах, треті займалися в містах і селах торгівлею та ремеслом. Майже в кожнім селі стояла на белебні хата, в якій жив запорожець. Деякі заразом із хатою заводили ще й дружину та господарство. І запорожець цей, як людина бита й терта, дуже часто ставав благословенням для села, до котрого прибився. Не було ліпших ковалів, колісників, чинбарів, воскобоїв, рибалок або ловчих. Запорожець усе вмів, за все брався – хоч хату ставити, хоч сідло шити. Зазвичай були це насельники неспокійні, бо жили буттям тимчасовим. Тому, хто мав намір зі зброєю в руках виконати вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, досить було кинути клич, і молодці зліталися, немовби охочі побенкетувати ворони. Їх послугами користувалась і шляхта, і пани, що вічно позивались одне з одним, але, якщо таких оказій не траплялося, запоріжці сиділи тихо по селах і в поті чола добували хліб насущний.
Тривало так іноді рік, іноді два, доки раптом не розносилася чутка чи про великий який-небудь похід, чи про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, на польських панів у волоській землі, і тоді всі ці колісники, ковалі, чинбарі, воскобої кидали мирні справи свої й для початку ударялися по всіх українських шинках у непробудну пиятику.
Пропивши все, що мали, вони починали пити в борг, не на те, що є, але на те, що буде. Очікувана здобич мала оплатити гульбу.
Ця пошесть повторювалася з такою постійністю, що з часом навчені досвідом тутешні люди почали говорити: «Еге, шинки трясуться від низових – на Україні щось затівається».