Останній аргумент більше за інші подіяв на пана Биховця, одначе на вмовляння він не піддавався. Що скаже князь, якщо він не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.
Скшетуський одразу ж поспішив до князя й попросив негайно про себе доповісти.
За хвилину паж повідомив, що князь дозволяє ввійти.
Серце гупало в грудях намісника, що боявся почути коротке «ні!», після чого довелося б на всьому поставити хрест.
– Що скажете? – мовив князь.
Скшетуський кинувся йому в ноги.
– Ясновельможний княже, я прийшов уклінно благати, щоби поїздку на Січ було доручено мені. Биховець по дружбі, може, й поступився б, тому що мені вона важливіша за життя, та тільки він побоюється, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможність, сердитися на нього.
– Господи! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім вас, і не послав би, але здалося мені, що ви поїдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.
– Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter[53] в ті сторони їздити буду.
Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:
– Що ж у вас там таке?
Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.
– Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana[54] приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.
І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:
– Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.
Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.
Зраділий намісник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелів не падати духом. Він безмежно любив Скшетуського, тямущого воїна й офіцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж між ними існував зв’язок, який виникає між підлеглим, який усією душею любить начальника, і начальником, який це знає й відчуває. Біля князя товпилося чимало придворних, які служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський як людина – прозоріший сльози, а тому цінував його й за відданість платив вдячністю.
Із радістю почув він, що улюбленець його обрав доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, пам’ять про котрого була князеві тим дорожча, чим сумніша.
– Не через невдячність до князя, – сказав він, – не довідувався я про дівчину, а тому, що опікуни не бували в Лубнах, а скарг ніяких я на них не отримував і вважав через те, що вони люди достойні. Та коли вже ви мені зараз про князівну розповіли, я, наче про рідну, про неї пам’ятатиму.
Скшетуський, чуючи таке, не міг не подивуватися доброті володаря свого, котрий ніби сам собі дорікав за те, що посеред багатьох трудів своїх не зайнявся долею дитяти старого жовніра і дворянина.
Тим часом з’явився Биховець.
– Шановний пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: бажаєте – їдьте, але я прошу, поступіться ви заради мене цим дорученням Скшетуському. В нього на те є свої особливі підстави, а я вже, пане, для вас натомість що-небудь придумаю.
– Ваша ясновельможність, – відповів Биховець, – найбільша це милість од вашої ясновельможності, що, маючи право наказати, ви віддаєте справу на мій розсуд. І негідним був би я такої милості, якби не прийняв її з найвдячнішим серцем.
– Подякуйте ж своєму товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – і йдіть збиратися.
Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кілька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сиділось, а поїздка відповідала всім його намірам. Спершу йому належало побачитись із Оленою, а потім, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час і потрібен був, аби після небувалих дощів дороги зробилися проїжджими для колісного пересування. До цього княгиня з Оленою дістатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угоді з княгинею і, найголовніше, викликало б підозри Богуна. В цілковитій безпеці від домагань останнього Олена могла почуватися тільки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поїхати, а на зворотному шляху під охороною княжого загону забрати її з собою. Все таким чином обміркувавши, намісник поспішав із від’їздом і, отримавши від князя інструкції та листи, а гроші на поїздку від скарбничого, задовго до настання ночі вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна і маючи при собі сорок вершників із козацької княжої корогви.