– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?
– Кого тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик їхній, Богун, який другом став мені, коли я його перепив і пообіцяв усиновити. Всі вони тепер у Чигирині смердять і міркують, у який бік податися, бо поки що не сміють відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, у тому заслуга моя.
– Це ж як?
– А я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono.[56]
– Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.
– Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.
– А Богун цей що тут поробляє?
– Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!
– Налийте ж собі, ваша милість, іще.
– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.
– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?
– А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.
Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:
– Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.
– А говорили, що куля розбійницька!
– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!
Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.
– Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.
– Тоді я звелю йти людям на берег.
– У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.
– На Січ.
– Гаряче там буде вам.
Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.
– У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.
У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:
– Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.
– Pro publico bono, ваша милість хорунжий.
– Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis[57] привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.
– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нічого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумінні ж сорому, так я нікого не запрошую випивати його зі мною – сам же й вип’ю, і, дасть Бог, він мені не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.
У цей момент повернувся Скшетуський.
– Люди вже виступили, – сказав він.
Зацвілиховський налив по чарці.
– За щасливу поїздку!
– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.
– Пливти вам легко буде, вода безберега.
– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.
Вони сіли й розлили мед.
– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…