– А хто там на березі?
– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.
– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!
– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.
Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…
– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.
Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.
Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:
– А хто тут посол?
І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.
– Хто ж тут посол? – повторив він.
– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.
– Ти?
– Брат хіба я тобі, тикаєш?
– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!
– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?
– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.
Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.
– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.
– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.
– Буду, бо такий наказ.
– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаєш ти, кого я тут представляю?
Тут втрутився літній здоровило.
– Заведемо посла, але за бороду – ось так!
Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.
Намісник розрубав йому голову келепом.
– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.
Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в метушні багаття погасли, і темрява обступила тих, що билися. Невдовзі й ті й другі зійшлися так близько, що не лишилося місця для замаху, тож ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.
Несподівано із глибини острова почулися численні крики й голоси: до нападників поспішала підмога.
Іще хвилина, і вона підоспіла б занадто пізно, позаяк добре навчені жовніри брали гору.
– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.
Весь загін миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіштовхнути у воду.
А ворог тим часом у люті прорвався до берега.
– Вогонь! – скомандував Скшетуський.
Залп із мушкетів одразу зупинив нападників, вони знітилися, стовпились і безладно відступили, залишивши на піску десятків півтора своїх; деякі з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнуті з води й кинуті на берег.
Веслярі тим часом при допомозі декількох жовнірів, уперши в землю весла, вибивались із останніх сил, намагаючись зіштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.
Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по воді перемішалися зі свистом стріл і стогонами поранених.
Татари, все несамовитіше звертаючись до Бога, підбадьорювали один одного. Їм вторили козацькі крики «коли! коли!» і спокійний голос Скшетуського, що все частіше повторював:
– Плі!
Бліде сяйво ранкових небес освітило битву. З боку суші можна було розрізнити натовп козаків і татар, одних із обличчями біля пищальних прикладів, інших – які, відкинувшись назад, натягали луки; з боку ріки – дві чайки у клубах диму та блисках регулярних залпів. Між тими й цими лежали на піску нерухомі вже тіла.
В одному з човнів стояв Скшетуський, здіймаючись над рештою, гордий, спокійний, з поручицькою булавою в руці і з непокритою головою – татарська стріла зірвала з нього шапку.
До нього наблизився вахмістр і прошепотів:
– Пане, не подужаємо, їх багато!
Одначе намісник дбав тепер тільки про те, щоб посольство своє скріпити кров’ю, приниження гідності не допустити й померти зі славою. Отож у той час як його жовніри влаштували собі з мішків із харчами щось на зразок бруствера, з-за котрого уражали ворога, сам він чіткою мішенню стояв на виду.
– Що ж, – відповів він, – поляжемо всі до єдиного.
– Поляжемо, батьку! – озвалися жовніри.