– Вельмишановні панове! Милістю, благоволінням і заступництвом ясновельможного кримського царя, володаря народів многих, єдинокровного світилам небесним, зволенням милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею Війська Запорізького, впевнені в неповинності нашій і справедливості Господній, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди, котрі з християнським смиренням, поки могли, терпіли від підступних ляхів, комісарів, старост, економів, многая шляхти й жидів. Над кривдами тими ви вже, вельмишановні панове і все Військо Запорізьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за кривди ваші та всього війська повною мірою зручніше мені спитати було. Отож я, вважаючи сіє, вельмишановні панове благодійники, великою милістю, ясновельможного царя про допомогу просити поїхав, якою він нас і обдарував. Але, перебуваючи в старанності й веселощах, чимало я опечалився, довідавшись, що можливі між нас і зрадники, котрі з підступними ляхами в змову вступають і про нашу рішучість їм доносять, і якщо воно й насправді так, то покарані вони мусять бути, вельмишановні панове, відповідно розумінню й милосердю вашому. А ми просимо вас листи вислухати, котрі сюди від недруга, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, але спостережником будучи, про приготування наші й добру волю Тугай-бея, друга нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. Також належить обговорити вам, чи має він бути теж покараний, як ті, кому привіз сказані листи, про котрі кошовий, як відданий друг мені, Тугай-бею і всьому війську, відразу ж нам сповістив.
Хмельницький замовк. Гомін за вікнами все посилювався, тому військовий писар навіть підвівся, коли оголосив княже послання до кошового отамана, що починалося словами: «Ми, Божою милістю, князь і володар на Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі etc., воєвoда руський etc., староста etc.». Послання було суто діловим. Князь, прочувши, що з лучків відзиваються війська, запитував отамана, чи правда це, і закликав його заради спокою від таких дій відмовитися. Хмельницького ж, якщо почне Січ бунтувати, комісарам щоб видав, які про те, у свою чергу, запитають. Другий лист був од пана Гродзіцького, також до великого отамана, третій і четвертий Зацвілиховського і старого черкаського полковника до Татарчука та Барабаша. В усіх не було нічого такого, що могло дати привід запідозрити особу, котрій лист адресувався. Зацвілиховський єдине прохав Татарчука подбати про подавця листа і сприяти в усьому, про що посол би не попросив.
Татарчук полегшено зітхнув.
– Що скажете, вельмишановні панове, про листи ці? – запитав Хмельницький.
Козаки мовчали. Всяка рада, поки горілка не розгарячила голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не бажав висловитися першим. Як люди прості, але собі на умі, вони поводилися так, побоюючись сказонути що-небудь, що потім прирекло б оратора на осміяння або на все життя здобуло б йому образливе прізвисько. Так воно вже повелося на Січі, де при страшенній неотесаності була надзвичайно розвинена пристрасть до насмішництва, як і побоювання зробитися посміховищем.
Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:
– Кошовий отаман брат нам і чесний друг. Я отаману вірю, як собі, а якщо хто бажає інше сказати, той, значить, сам зраду замишляє. Отаман – друг вірний і воїн зразковий.
Тут він підвівся й поцілував кошового.
– Вельмишановні панове! – взяв тепер слово кошовий. – Я військо зібрав, а гетьман хай веде; стосовно ж посла, то, якщо його послали до мене, значить, він мій, а раз він мій, то я його вам оддаю.
– Ви, вельмишановні панове-депутація, поклоніться отаману, – сказав Хмельницький, – бо він людина справедлива, і йдіть сказати товариству, що коли хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту всюди виставив, він перший перекинчиків, котрі до ляхів підуть, ловити наказав. Ви, панове-депутація, скажіть, що не зрадник він, що він найліпший із усіх нас.
Панове-депутація поклонилися спершу Тугай-бею, котрий увесь цей час із величезною байдужістю лускав своє насіння, затим Хмельницькому, затим кошовому – і вийшли на вулицю.
Через хвилину радісні крики за вікнами сповістили, що депутація наказ виконує.
– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплі голоси з такою силою, що навіть стіни, здавалося, ходором ходили.