Хмельницький спорожнив іще чарку.
– Коли ми з Барабашем свого часу в милостивого короля були, – відповів він похмуро, – і коли скаржилися на кривди та утиски, він сказав: «А хіба не при вас самопали, хіба не при шаблі ви?»
– А якби ти перед царем царів став, той сказав би: «Чи простиш ворогам своїм, яко я своїм простив?»
– Із Річчю Посполитою я війни не хочу!
– А меч їй до горлянки приставляєш!
– Козаків іду з кайданів ваших визволити.
– Щоби зв’язати їх ликами татарськими!
– Віру захистити!
– З невірним на пару.
– Одступись же, бо не ти голос моєї совісті! Геть! Чуєш?
– Кров пролита тобі збільшить провину, сльози людські обвинуватять, смерть судилася тобі, суд чекає.
– Не каркай! – закричав у нестямі Хмельницький і блиснув ножем біля намісникових грудей.
– Бий! – сказав пан Скшетуський.
І знову на мить запанувала тиша, знову було чути тільки хропіння сплячих та жалібне поскрипування цвіркуна.
Хмельницький якийсь час тримав ніж біля грудей Скшетуського, одначе, здригнувшись раптом, опам’ятавшись, ніж упустив і, схопивши чверть, припав до неї. Випивши майже все, він важко сів на лаву.
– Не можу його прирізати! – забурмотів він. – Не можу! Пізно вже… Невже світає?… І відступатися пізно… Що ти мені про суд і кров говориш?
Він і до того вже чимало випив, тому тепер горілка вдарила йому в голову, зовсім сплутавши думки.
– Який суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Он Тугай-бей спить! Завтра козаки рушать… З нами святий Михаїл-архистратиг! А якщо… якщо… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай і скажи… От! Болить щось… болить! Відступатися… пізно!.. Суд… Наливайко… Павлюк…
Раптом він випростався, очі, охоплений жахом, витріщив і крикнув:
– Хто тут?
– Хто тут? – повторив спросоння кошовий.
Але Хмельницький голову на груди звісив, хитнувся раз і вдруге, пробурмотів: «Який суд?…» – і заснув.
Пан Скшетуський, знесилений своїми ранами та бурхливою розмовою, страшенно зблід і почав непритомніти. І здалося йому навіть, що це, можливо, смерть його прийшла, і почав він голосно молитися.
Розділ XIII
Назавтра, ледве розвиднилося, піше й кінне козацьке військо рушило із Січі. Хоча кров не зачервонила ще степів, війну було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, виплодилась із очеретів Чортомлика й летить на українські ниви. У лісі за Базавлуком ждали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших воїнів, озброєних набагато краще звичайних чамбульних головорізів, становили підкріплення, прислані ханом запоріжцям і Хмельницькому. Козаки, заздрівши їх, підкинули шапки в повітря. Загриміли мушкети й самопали. Козацькі клики, змішавшись із татарськими закликами до Аллаха, ударили в небозвід. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхались і церемонно привітали один одного.
Похідні порядки було побудовано із властивою татарам і козакам проворністю, після чого військо рушило далі. Ординці йшли по обох козацьких флангах, середину заповнив Хмельницький з кіннотою, за якою сунула страшна запорізька піхота,[67] далі – гармаші з гарматами, затим табір, вози, на них обозники, провіант, нарешті, чабани з кінським запасом і худобою.
Пройшовши базавлуцький ліс, полки випливли в степ. День стояв ясний. Жодна хмаринка не затьмарювала небес. Легкий вітерець віяв із півночі до моря, сонце блискало на піках і на квітах степових. Ніби море безмежне, розпросторилося перед військом Дике Поле, і вигляд цей наповнив радістю козацькі серця. Великий малиновий прапор із архангелом, вітаючи рідний степ, схилився кілька разів, і вслід за ним схилилися всі бунчуки й полкові знамена. Єдиний крик вирвався із грудей.
Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали в чоло війська, загупали тулумбаси, залунали торбани й литаври, й пісня, затягнута тисячею голосів, вторячи їм, струсонула повітря й увесь степ:
67
Усупереч поширеній нині думці, Боплан стверджує, що запорізька піхота незмірно переважала кінноту. Згідно з ним, 200 поляків із легкістю брали верх над 2000 запорізької кавалерії, та зате 100 піших козаків могли, зайнявши оборону, довго битися проти тисячі поляків.