Стільки уз пов’язувало його з Річчю Посполитою й Потоцькими, що навіть найменшого недовір’я не могло зародитися в гетьмановій душі. Крім усього, був цей чоловік у розквіті сил, років під п’ятдесят, і велике поприще на службі вітчизні очікувало його в майбутньому. Дехто бачив у нім навіть спадкоємця Стефану Хмелецькому, що починав свій шлях простим степовим лицарем, а завершив – воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Так що від самого Кречовського залежало, піде він тим шляхом, на який привела його мужність, невгамовна енергія та безмірна амбіція, що прагнула скільки багатства, стільки й чинів. Заради цієї ж амбіції він вельми домагався нещодавно Літинського староства, а коли врешті-решт дісталося воно Корбуту, Кречовський у глибині душі затаїв досаду і, можна сказати, навіть відхворів од заздрощів і гіркоти. Нині доля ніби знову посміхалася йому, бо, діставши від великого гетьмана таке важливе воєнне завдання, він сміливо міг розраховувати, що його ім’я дійде й до королівських вух. А було це справою неабиякою, бо відтак залишалося тільки вклонитися володарю своєму, щоб здобути привілей із жаданими для шляхетської душі словами: «Бив нам чолом і прохав зробити ласку йому, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо», і т. ін. Отак добували на Русі статки і чини; отак величезні простори незаселених степів, які до того належали Богу й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; отак худорідний ставав володарем і міг тішитися думкою, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.
Щоправда, Кречовського заїдало, що в дорученій йому тепер місії доводиться ділитися владою з Барабашем, хоча двовладдя це й було по суті номінальним. Старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і спорохнявів, що, можливо, тілом тільки належав цьому світу, душа ж його й розум перебували постійно в заціпенінні й угасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він мовби прокинувся й почав діяти доволі завзято; навіть можна було сказати, що від голосу воєнних сурем веселіше заходила в ньому стара жовнірська кров, адже був свого часу він уславленим лицарем і степовим ватажком; але коли виступили, плескіт весел приколисав старого, козацькі пісні та плавний рух байдаків приспали, й забув він про світ Божий. Усім орудував і керував Кречовський. Барабаш прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою про що-небудь запитував. Од нього відкараскувались якою-небудь нескладною відповіддю, і він, зітхнувши, говорив: «От, радий би я з іншою війною лягти в могилу, та, видко, воля Божа!»
Тим часом зв’язок із коронним військом, яке вів Стефан Потоцький, одразу ж урвався. Кречовський досадував, що гусари та драгуни йдуть занадто повільно, занадто баряться біля переправ, що молодий гетьманич новачок у військовому мистецтві, одначе звелів налягти на весла і пливти вперед.
Отож човни наближалися за дніпровською течією до Кодака, все більше відриваючись од коронного війська.
І ось одного разу вночі почулася канонада.
Барабаш навіть не прокинувся, зате Флік, який плив в авангарді, пересів у човника й підгріб до Кречовського.
– Пане полковник, – сказав він. – Це кодацькі гармати. Як накажете діяти?
– Зупиніть, пане, байдаки. Заночуємо в очеретах.
– Хмельницький, очевидно, взяв у облогу замок. Я вважаю, слід поспішити на виручку.
– А вас, пане, не запитують, як ви вважаєте, вам наказують. Командую тут я.
– Пане полковник…
– Стояти і ждати! – відрізав Кречовський.
Однак, бачачи, що тямущий німець смикає руду свою бороду й поступатися без пояснень не збирається, додав примирливіше:
– Каштелян до ранку може підтягтися з кіннотою, а фортецю за одну ніч не візьмуть.
– А якщо не підтягнеться?
– Хоч і два дні ждатимемо. Ви, пане, Кодака не знаєте! Вони об його стіни зуби зламають, а я без каштеляна на виручку не рушу, позаяк і повноважень таких не маю. Це його справа.
Правота була явно на боці Кречовського, тому Флік, більше не наполягаючи, відплив до своїх німців. Невдовзі байдаки почали підходити до правого берега й забиватися в очерети, які більш ніж на милю покривали річку, що широко розлилася в цьому місці. Нарешті плескіт весел змовк, судна повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, зовсім опустіла. Кречовський заборонив розпалювати вогонь, співати пісні й розмовляти, тож довкола запанувала тиша, що її сполохувало тільки далеке відлуння кодацьких гармат.
На суденцях, одначе, ніхто, крім Барабаша, не стуляв очей. Флік, людина лицарської вдачі, що рвалася в діло, птахом би полетів до Кодака. Козаки стиха перебалакувались, як, мовляв, буде воно з фортецею? Вистоїть чи не вистоїть? А тим часом гуркіт посилювався. Ніхто не мав сумніву, що замок одбиває несподіваний напад. «Хміль не жартує, та й Гродзіцький не жартує! – шепотілися козаки. – А що ж завтра буде?»