Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.
Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.
Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.
Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.
Нарешті він підвів голову.
– Herr Hauptmann![72] – сказав він. – Ми згодні!
– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.
– Але за умови…
– Згоден на будь-яку.
– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.
Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.
– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.
– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?
– Чого ж ви тоді хочете?
– Щоб нам дали піти.
– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.
– А своїх скільки втратиш?
– Жоден з ваших не втече.
– А від вас і половини не залишиться.
Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.
– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.
І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.
Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.
Тим часом сонце, скочуючись із південного боку неба до західного, потихеньку забирало свої золоті відблиски з річки, що поступово поринала в тінь.
Нарешті залишилася тільки тінь.
Тоді заспівали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалік:
– Сонце зайшло! Надумали?
– Так! – відповів Вернер і, обернувшись до солдатів, змахнув оголеною шпагою. – Feuer![73] – скомандував він спокійним, флегматичним голосом.
І гримнуло! Плескіт тіл, які падали у воду, нестямні крики й кваплива стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, басовито подали голос і почали вивергати на німецькі човни ядра. Дими зовсім затягли ріку. Серед зойків, гуркоту, свисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів злагоджені мушкетні залпи давали знати, що німці боротьби не припиняють.
Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.
Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.
Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.
– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.
– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!
– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!