— Погляньте, ваші милості, — мовив староста, — пора, пора повідомити його величності королю.
— Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, — відповів малий рицар.
— А що буде, як коней з’їмо? — спитав Скшетуський.
Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.
— Князь у шатрі? — спитав староста одного із гінців.
— Він із паном Пшиємським, — відповів той.
Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.
Але за хвилю полог відхилився і з’явилася голова пана Пшиемського.
— Князь негайно хоче бачити ваших милостей, — сказав він.
Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:
— Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни…
— Ми прийшли тільки спитати дозволу, — відповів Скшетуський, — бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.
— То ви учотирьох хочете йти?
— Милостивий князю! — сказав Заглоба. — Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип’ята з Миші— кишок — достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, — тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ — хоробрість, і зовсім інша — безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося — це напевно.
— Отже, ти, добродію, не йдеш? — запитав князь.
— Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.
— Ти, ваша милость, добрий товариш, — відповів князь, — і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.
— От тобі й маєш! — буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.
Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.
— Милостивий князю, — почав він, — мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.
— Мені вже відомо про це, — відповів князь. — Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.
— Уже майже скінчили.
— От і добре! — мовив князь. — До вечора переберемося.
Потому він звернувся до четвірки рицарів:
— Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.
— Як це? — здивувався каштелян бельський. — Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?
— Вилазка своєю чергою… — відповів князь, — я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.
Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.
Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.
— О Боже! — скрикнув каштелян. — Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану…
Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:
— Не хочеться мені все-таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб’ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб’ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо — навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?