— А чого ти такий високий? — злякано спитав той самий голос.
Щось заклубочилося у темряві. Короткий, здушений тої ж миті окрик: «Госп!..» вирвався з уст дозорця — і ось уже пролунав ніби хрускіт переламуваних кісток, тихе харчання, й одна постать важко упала на землю.
Пан Лонгінус пішов далі.
Але тепер він змінив напрямок, що, очевидно, збігався з лінією караульних постів, і звернув ще ближче до табору, намагаючись пройти між вервечкою возів і пікетами — за спиною у них. Якщо немає другого ланцюга постів, зміркував пан Лонгінус, на цьому просторі він може зустріти лише тих козаків, які виходять із табору міняти варту. Кінним сторожовим загонам тут нема чого робити.
За хвилину виявилося, що другого ланцюга сторожових постів немає. Зате табір був не далі, як на відстані двох пострілів із лука, і, дивна річ, здавалося, дедалі наближався, хоч пан Лонгінус намагався йти уздовж вервечки возів.
Виявилося також, що не всі спали у таборі. Біля багать, що тліли то тут, то там, сиділи постаті. В одному місці багаття було чимале і навіть таке яскраве, що блиск його діставав до пана Лонгіна, тому рицар змушений був знову відступити до постів, щоб не переходити смуги світла. Здалеку пан Лонгін розпізнав волів, що висіли поблизу вогню на хрестоподібних стовпах, — із них різники лупили шкури.
Багацько людей, зібравшись купками, придивлялися до їхньої роботи. Дехто тихенько пригравав різникам на сопілках. Це була та частина табору, яку займали чабани. Дальші вервечки возів губилися у темряві.
Освітлена тьмяним сяйвом багать стіна табору знову ніби наблизилася до пана Лонгіна. Спочатку вона була від нього тільки по праву руч, та раптом він побачив її і перед собою.
Тоді пан Лонгінус зупинився й задумався, що робити. Він був оточений. Козацький стан, татарський кіш і табори простолюду ніби кільцем обступали увесь Збараж. Усередині цього кільця були розставлені пости і кружляли дозорні, щоб ніхто не міг прослизнути непомітним.
Становище пана Лонгіна було жахливе. Тепер він мав пробиратися серед возів або шукати виходу між козацьким станом і татарським кошем. Інакше можна було до світанку блукати по колу — хіба що він би захотів знову повернутися до Збаража, але навіть і в цьому разі міг опинитися у руках сторожі. Одначе пан Лонгін розумів, що вже через нерівності ґрунту вози не можуть стояти щільно один до одного. В їхніх рядах повинні бути проміжки, і чималі, бо, зрештою, вони необхідні не лише для того, щоб вийти назовні, а й для того, аби вільно проїздила кіннота. Пан Лонгінус вирішив знайти такий прохід і задля цього ще ближче підійшов до возів. Відблиски багать, що горіли там і сям, могли виказати його, але, з іншого боку, допомагали йому: без них він не розгледів би ні возів, ні дороги поміж ними.
І справді, за якихось чверть години пошуків він знайшов дорогу і легко її розпізнав, бо вона чорною стрічкою вилася поміж возами. На ній не було багать, та й козаків не могло бути, щоб не загороджувати шляху кінноті. Пан Лонгінус ліг на живіт і поповз у ту чорну безодню, як змія в нору.
Минуло ще п’ятнадцять хвилин, півгодини, а він усе повз, молячись водночас, довіряючи захисту небесних сил свої тіло і душу. Він подумав, що, можливо, доля усього Збаража залежить цієї миті від того, чи пробереться він зараз крізь цю ущелину, і тому молився не тільки за себе, а й за тих, хто у цю хвилину благав Господа за нього в окопах.
Обабіч усе було спокійно. Вояк не ворухнувся, кінь не форкнув, собака не загавкав — і пан Лонгінус рушив. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, за дібровою бір, аж ген до Топорова, а за бором король, спасіння і слава за заслуги перед Богом і людьми. Що таке три зітнуті голови у порівнянні з цим подвигом, для якого потрібно було щось більше, аніж залізна рука!
Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.
І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п’ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.
Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять — можна сказати, шепочуть молитву: «Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!»