Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: «Царице янголів!» — і це були його останні слова на землі.
Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг «Цариці янголів»
РОЗДІЛ XXVIII
ан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.
— Нічого доброго нам це не провіщає, — сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. — Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.
— Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! — заперечив малий рицар. — Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.
— Добре було б їх із гармат наполохати.
Володийовський знизив голос.
— Із порохом сутужно, — відповів він. — При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.
— Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, — і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.
— А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?
— Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.
— Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: «Язик паскудний, а серце — золоте!»
— Дай же йому Боже здоров’я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по-людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?
— Ніч була темна, а селяни після битви fatigati[81] страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.
— І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де-небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.
— Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.
— Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три — і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?
— Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.
— Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум’я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити — тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!
— До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь-но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..
— Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.
— Вал наш учорашній розкопують.
— Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!
— А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Поглянь-но, добродію, як махають — аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.
— Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!
Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. И саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, — зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.