Але ця тиха й погожа ніч створювала ще одну трудність. Рої комарів, підіймаючись із очерету, клубочилися в рицаря над головою, сідали на обличчя, на очі, боляче жалячи, дзумаючи й правлячи у нього над вухом свою жалобну вечерню. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не сподівався на його простоту, але усього не міг передбачити. Особливо не чекав того, що його почнуть брати страхи. Усяка водойма, хай навіть найліпше знана, уночі стає водночас таємничою і страшною, від чого мимоволі починаєш думати: а що ж криється у ній на дні?
Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою за звичайну і відгонила трупним запахом: у ній гнили сотні козаків і татар. Щоправда, обидві сторони витягали трупи, та скільки їх іще могло бути серед очерету, рдесту і густого стрілолисту звичайного? Скшетуського обіймали холодні хвилі, але піт заливав йому чоло. Що, коли якісь слизькі руки обхоплять його зненацька або чиїсь зелені очі глянуть раптом із-під латаття? Довгі стебла образків болотних обіймали його за коліна, а в нього волосся ставало дротом: чи не утопленик це часом стиснув його у своїх обіймах, аби ніколи не випустити? «Єзус-Мар’я!.. Єзус-Мар’я!» — шепотів він без упину, просуваючись уперед. Іноді він підіймав очі вгору і, побачивши місяць, зорі й спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Бог є!» — повторював він півголосом, аби самому себе почути. Іноді він дивився на берег, і йому здавалося, що звичайну Божу землю він бачить із якогось проклятого потойбічного світу — світу боліт, чорних глибин, блідих місячних відблисків, духів, трупів і непрозірної ночі, — і такий його огортав смуток, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.
Але він і далі йшов заростями і вже настільки віддалився од табору, що за кілька десятків кроків від берега на цій Божій землі побачив на коні татарина. Зупинившись, почав його розглядати. Судячи з того, що вершник ритмічно погойдувався, припадаючи до кінської гриви, Скшетуський вирішив, що татарин куняє.
Це була дивна картина. Татарин без упину погойдувався, ніби кланявся Скшетуському, а той не зводив із нього очей. Було у цьому щось страшне, але Скшетуський полегшено зітхнув, бо від реальної небезпеки розвіялися у стократ важчі страхи — придумані уявою. Світ духів одлетів кудись, і до рицаря відразу повернувся спокій; у голові зароїлися зовсім інші запитання: спить чи не спить, іти далі чи зачекати?
Зрештою він пішов далі, посуваючись іще тихіше, іще обережніше, ніж на початку. Він був уже на півдорозі до болітця і річки, як раптом відчув перший подув легкого вітру. Очерет ураз загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одного, сильно зашаруділи, а Скшетуський зрадів, бо, попри усю обережність, попри те, що часом він по кілька хвилин витрачав на кожен крок, мимовільний неправильний рух, хибний крок, сплеск могли його виказати. Тепер він ішов сміливіше під гучний гомін очерету, який наповнив шарудінням увесь ставок, — і все довкола заговорило, навіть вода забелькотіла, б’ючи хвилею об берег.
Але рух цей розбудив, напевно, не лише прибережні зарості, бо перед Скшетуським несподівано з’явився якийсь чорнуватий предмет і почав, гойдаючись, наближатися до нього, ніби готуючись до стрибка. Першої миті рицар мало не скрикнув, але страх і огида відібрали у нього голос і водночас від жахливого смороду йому забило дух.
Та за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, котрий зумисне заступив йому дорогу, зникла, залишивши тільки огиду, рицар рушив далі. Шелест очерету не стихав, навіть дедалі сильнішав. Крізь його гойдливі султани Скшетуський побачив другий і третій сторожові пости. Він проминув їх, проминув і четвертий. «Мабуть, я уже цілих півставка обійшов», — подумав він і трохи висунувся з очерету, аби побачити, в якому місці він знаходиться. Раптом щось штовхнуло його в ноги, він обернувся і побачив біля своїх колін людське обличчя. «Це вже другий» — подумав Скшетуський.
Але цього разу не злякався, бо другий труп лежав горілиць і в непорушності своїй не виявляв жодних ознак життя. Скшетуський тільки наддав ходи, щоб не запаморочилося в голові. Очерет дедалі густішав, що, з одного боку, давало безпечний захисток, але, з другого, надзвичайно утруднювало просування. Минуло ще півгодини, година, рицар ішов далі, але більше й більше знесилювався. У деяких місцях було так мілко, що вода не діставала й до колін, зате деінде він занурювався майже до пояса. А ще страшенно важко було витягати ноги із мулу. Піт заливав йому чоло, хоч час від часу дріж проймав його з ніг до голови. «Що це? — зі страхом у серці думав рицар. — Невже delirium[85] мене хапає? Болітця нема та й нема, а що як я його не побачу в очеретах і промину?»