Це було вельми небезпечно — так можна було всеньку ніч кружляти довкола ставу і вранці опинитися у тому самому місці, звідки вийшов, або деінде попастися козакам у руки. «Неправильний я вибрав шлях, — думав Скшетуський, занепадаючи духом. — Через ставки не пройти, повернуся я і завтра піду тією дорогою, що й пан Лонгінус, а до завтра спочину».
Але йшов уперед, бо розумів, що, сподіваючись повернутися і відпочити перед новою дорогою, ошукує сам себе; спадало йому також на думку, що, йдучи так поволі, щохвилини зупиняючись, він не міг іще дійти до болітця. Проте бажання відпочити опановувало його дедалі сильніше. Часом йому хотілося лягти хоч у самісіньке болото, аби перепочити. Так він боровся із власними думками і водночас молився. Дріж проймав його частіше й частіше, дедалі важче стало витягати ноги із болота. Кожна нова поява татарських дозорів приводила його до тями, але він відчував, що й голова у нього стомлена не менше, аніж тіло, а до всього ще й починається пропасниця.
Спливло іще півгодини — болітце так і не показалося.
Натомість тіла потопельників попадалися дедалі частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, виснаження і безсоння зробили своє — у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Гелена у Кодаку, а вони із Жендзяном пливуть на дубасах униз по Дніпру. Очерети шумлять, а йому вчувається пісня: «Гем, то не пили пилили… не тумани уставали Ксьондз Муховецький чекає на них із єпитрахиллю, а пан Кшиштоф Гродзицький буде весільним батьком… Дівчина цілісінький день дивиться із мурів на річку — от-от сплесне в долоні й закричить: «їде! їде!»
— Ваша милость, — каже Жендзян, тягнучи його за рукав. — Панна он стоїть…
Скшетуський опритомнює. Це переплутані очеретини заступили йому дорогу. Видіння зникає. Повертається свідомість. Тепер він уже не відчуває такої втоми, бо пропасниця додає йому сили.
Гей, чи це іще не болітце?
Ні, довкола такий самісінький очерет, ніби він і не рушав із місця. Біля гирла вода має бути відкрита, отже, це іще не болітце.
Рицар іде далі, але думка невблаганно вертається до милого серцю видіння. Марно Скшетуський опирається, даремно шепоче «Помилуй мене, Боже», надаремне намагається зберегти притомність — знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… Тільки цього разу видіння безладніше, багато в ньому осіб: поруч із Геленою і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгінус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський — усі ошатно вбрані з нагоди його вінчання, та де ж відбудеться це вінчання? Місце якесь не знайоме: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ і Кодак?.. Вода чогось довкола, мертві тіла плавають…
Скшетуський отямлюється вдруге, а радше, його будить сильний шелест, що долинає звідти, куди він іде, — тож рицар зупиняється і прислухається.
Шелест наближається, чути скрипіння і плюскіт — це човен.
Його вже видно крізь очерет. У ньому сидять двоє козаків — один гребе веслом, другий тримає у руці довгу тичку, що здаля відсвічує сріблом, і розганяє нею водорості.
Скшетуський занурюється у воду аж по шию, щоб тільки голова лишалася над ситником, і дивиться. «Що це — звична сторожа чи вони уже йдуть за мною по сліду?» — подумав він.
Але відразу зі спокійних і недбалих рухів молодців зрозумів, що це звичайнісінька сторожа. Якби козаки напали на його слід, човен був би не один, їх пустили б кільканадцять та й людей купу.
Тим часом човен проплив мимо — шум очерету заглушав голоси тих, хто сидів у ньому. Скшетуський зловив краєм вуха тільки уривок розмови:
— Чорт би їх побрав, і сеї смердячої води казали пильнувати!
І човен зник за купами очерету — тільки козак на носі так само розмірено бив по заростях тичкою, ніби хотів полякати рибу.
Скшетуський рушив далі.
Через певний час він знов побачив під самісіньким берегом татарський сторожовий пост. Місячне сяйво падало просто на обличчя ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський уже менше боявся сторожі, аніж можливості знепритомніти. Тому він напружив усю волю, щоб добре усвідомити, де він і куди йде. Та це боріння із собою тільки збільшило його втому, і він ураз помітив, що у нього двоїться й троїться в очах, що часом ставок здається йому табірним майданом, а купи очерету — шатрами. У такі хвилини йому хотілося кликнути Володийовського, аби йшов із ним, але свідомість його була ще не зовсім затуманена, і він стримався. «Не кричи! Не кричи! — повторював він собі. — Це згуба».