А втім, іншого шляху не було.
Скшетуський довго не вагався і незабаром опинився під кормою найближчого із човнів.
Він ліз рачки, а радше, повз, бо у тому місці було мілко. Кримчак стояв на березі так близько, що рицар чув, як форкає його кінь. Він зупинився на мить і прислухався. Човни, на щастя, торкалися один одного бортами. Тепер Скшетуський не зводив очей із козацького караульного, котрого видно було мов на долоні. Але той дивився на татарський кіш.
Проминувши човнів із п’ятнадцять, рицар раптом почув над самісіньким берегом кроки й людські голоси. Він умить зачаївся і чекав. У кримських походах намісник навчився розуміти по-татарському, і тепер тіло його пройняв дріж, коли він почув слова команди:
— Сідай і відчалюй!
Скшетуського кинуло в жар, хоч він був у воді. Якщо хтось сяде у човен, під яким він зараз ховається, йому смерть; якщо ж в один із передніх — теж кінець, бо тоді попереду нього з’явиться порожнє освітлене місце.
Кожна секунда здавалася йому годиною. Та ось кроки загупали по дошках днища — татари сіли у четвертий чи п’ятий човен із тих, що стояли за ним, відштовхнулися і попливли у напрямку ставу.
Але рух біля човнів привернув до себе увагу козацького вартового. Скшетуський, мабуть, із півгодини простояв не ворухнувшись. Аж тоді, коли караульного змінили, він почав просуватися далі.
Так добрався він до кінця ряду. За останнім човном знову починався ситняг, а за ним очерет. Добувшись до них, рицар, засапаний, спітнілий, упав навколішки й заходився від щирого серця дякувати Богові.
Тепер він ішов уже трохи сміливіше, користуючись кожним подувом вітру, що наповнював береги шумом. Від часу до часу озирався назад. Сторожові багаття віддалялися, їхні вогні зникали з очей, миготіли, згасали. Зарості очерету і ситнягу дедалі чорнішали, густішали і ширшали, бо чимдалі багнистішими ставали береги. Сторожа не могла стояти близько біля річки, вщухав і табірний гомін.
У рицаря вселилася якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет, купини, провалювався у болото, тонув, випливав і знову ставав на ноги. Він іще не наважувався вийти на берег, але почував себе уже майже врятованим. Скільки він отак ішов, брів, сам не знав, та коли знову озирнувся, сторожові вогні здалися йому світними цяточками. Через кілька сотень кроків вони зовсім зникли. Зійшов місяць. Навколо стояла тиша. Зненацька почувся шум — гучніший і виразніший за шурхіт очерету.
Скшетуський мало не скрикнув від радості: з обох боків річки був ліс.
Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Відразу за ситнягом і очеретом починався сосновий бір. Запах живиці вдарив у ніздрі. Де-не-де у темних глибинах, ніби срібна, світилася папороть.
Рицар удруге впав навколішки й цілував землю, шепочучи молитву.
Він був урятований.
Потім він заглибився в лісову темряву, питаючи самого себе: як іти далі? Куди приведе його цей ліс? Де король і військо?
Шлях не був закінчений, не був простий і безпечний, та, коли він подумав, що дістався зі Збаража, що прокрався повз сторожові пости, подолав болота, прошмигнув через табори, через ворожі полчища числом майже у півмільйона, йому здалося, що всі небезпеки минули, що перед ним не бір, а освітлений тракт, котрий приведе його просто до королівських покоїв.
І йшов наш бідолашний рицар — голодний, промерзлий, вимоклий, вимащений власною кров’ю, червоною глиною і чорним болотом, — ішов із радістю в серці, з надією, що невдовзі повернеться до Збаража — і не сам, а з великою підмогою. «Вам не довго зосталося голодувати і мучитися без надії, — думав він про залишених у Збаражі друзів. — Я приведу короля!»
І тішилося рицарське серце, сподіваючись на близький порятунок для князя, рейментарів, війська, для Володийовського, Заглоби і всіх інших героїв, обложених у збаразьких окопах.
Лісова пуща розступилася перед ним і вкрила своєю тінню.
РОЗДІЛ XXIX
вітальні топорівського маєтку сиділи пізно ввечері троє вельмож, замкнувшись для таємної розмови.
Кілька свічок яскраво освітлювали стіл, завалений картами із нанесеним на них довкіллям. Біля карт лежав високий капелюх із чорною пір’їною, далекоглядна труба, шпага з перламутровим ефесом, на який був накинутий мереживний носовичок, і пара рукавичок із лосячої шкіри.