Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.
І він чинив так, як чинять у дні невдач і поразок люди, у яких віра в себе сильніша за всі поразки: він шукав винних.
Винною була уся Річ Посполита і всі стани, її минуле і державний устрій; але відомо, що той, хто, боячись, аби брила, яка лежить на схилі гори, не впала у прірву, не розрахувавши сил захоче вкотити її на вершину, лише прискорить її падіння. Канцлер же зробив більше і гірше — він покликав на підмогу бурхливий, страшний козацький потік, не подумавши, що його течія може тільки розрихлити і розмити ґрунт, на якому спочиває брила.
Тож коли він шукав винних, на нього теж усі звертали свої погляди, вважаючи його призвідцем війни, винуватцем поразок і нещасть.
Та король іще вірив у нього, вірив попри те, що громадська думка, не щадячи королівської величі, звинувачувала і його самого, так само як і канцлера.
Отже, сиділи вони собі у Топорові, зажурені й сумні, не знаючи до пуття, що їм діяти, бо король мав лише двадцять п’ять тисяч війська. Королівський заклик організувати ополчення було розіслано запізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною загайки, чи не було це іще однією помилкою упертої політики канцлера — ця таємниця залишилася між королем і міністром. Достатньо й того, що тієї хвилини обидва почувалися беззахисними перед могуттю Хмельницького.
І що найголовніше: вони не мали про нього точних відомостей. У королівському стані досі не знали, усі ханські сили об’єдналися з військом Хмельницького чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із кількома тисячами ординців. Питання це було таке важливе, як життя чи смерть. Із самим гетьманом король у крайньому разі міг би спробувати щастя, хоч бунтівний гетьман мав удесятеро більші сили. Чари королівського імені багато означали для козаків — страх перед ним був сильніший, ніж перед народним ополченням, збіговиськом не дисциплінованої і невишколеної шляхти, — та якщо й хан пристав до Хмельницького, ставати на прю із такою міццю було б безглуздо.
Тим часом вісті надходили найрозмаїтіші, хоч достеменно ніхто нічого не знав. Передбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, зумисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, аби не дати королю можливості захопити язика. Бунтівний гетьман мав такий намір: залишити частину свого війська під обложеним Збаражем, що вже доживав останні дні, а самому з усіма татарськими і козацькими силами несподівано напасти на короля, оточити його з військом і передати в руки хана.
Тож не без причини обличчя короля того вечора було як чорна хмара, бо ніщо болючіше не ранить монаршої гідності, як відчуття власного безсилля. Ян Казимир знеможено відкинувся на спинку крісла, опустив руку на стіл і сказав, показуючи на карти:
— Усе це ні до чого, ні до чого! Язиків мені дістаньте.
— Нічого більшого і я не бажаю, — відповів Оссолінський.
— А роз’їзди повернулися?
— Повернулися, але нічого не привезли.
— Жодного полоненого?
— Тільки довколишніх хлопів, котрі нічого не знають.
— А пан Пелка повернувся? Це ж славний мисливець за язиками.
— Милостивий королю! — озвався із-за крісла староста ломжинський. — Пан Пелка не вернувся і не вернеться — він загинув.
Настала хвилина мовчання. Король утупився похмурим поглядом у палахкотливі свічки і забарабанив пальцями по столі.
— Невже нема жодної ради? — промовив він нарешті.
— Треба чекати! — поважно сказав канцлер.
Чоло Яна Казимира взялося зморшками.
— Чекати? — перепитав він. — А там Вишневецький і рейментарі згорять під Збаражем!
— Ще якийся час вони протримаються, — недбало зауважив Радзейовський.
— Помовчав би, милостивий старосто, коли нічого путнього сказати не можеш.
— А я саме, ваша величносте, хотів дати пораду.
— Яку?
— Послати когось під Збараж, ніби для перемов із Хмельницьким. Посол переконається, чи там хан, а повернувшись розкаже.
— Це не годиться, — відповів король. — Тепер, коли ми Хмельницького оголосили бунтівником і за його голову призначили винагороду, а запорозьку булаву віддали Забуському, не можна нам із Хмельницьким вступати у перемови.
— Тоді до хана треба послати, — запропонував староста.
Король запитливо глянув на канцлера, котрий підвів на нього свої суворі блакитні очі, й, трохи подумавши, сказав:
— Порада непогана, але Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає, і всі намагання будуть марні.