Ян Казимир махнув рукою.
— Ми бачимо, — спроквола мовив він, — що вам запропонувати нема чаго — тоді послухайте нас. Я накажу сурмити похід і рушу з усім військом на Збараж. Нехай діється воля Божа! Отак і дізнаємося, там хан чи нема його.
Канцлер знав, яку нестримну відвагу мав король і не сумнівався, що він ладен це зробити. З іншого боку, із досвіду йому було відомо: якщо король щось задумає і рішуче на цьому наполягатиме, ніякі відмовляння не допоможуть. Тому він не став одразу заперечувати, навіть похвалив саму думку, але квапитися не радив, доводячи королю, що можна це зробити й завтра або післязавтра, — а тим часом дивись та й надійдуть добрі новини. З кожним днем посилюватиметься розклад серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і звісткою про наближення королівського війська. Бунт може розтанути від сяйва імені його величності, як сніг від сонячного проміння, — але на це потрібен час. Адже у королівських руках доля усієї Речі Посполитої, і, відповідаючи за неї перед Богом і нащадками, він не повинен наражати себе на небезпеку, тим паче що у разі невдачі збаразькі війська будуть приречені на загибель.
Канцлер говорив довго і виразно — це був взірець красномовства. І врешті-решт він переконав короля, а заодно і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, нетерпеливо пробурмотівши:
— Робіть, що хочете, але завтра добудьте мені язика.
І знову настало мовчання. За вікном показався величезний золотий місяць, але в кімнаті стало темніше — свічки пообпливали воском.
— Котра година? — спитав король.
— Скоро північ, — відповів Радзейовський.
— Я сьогодні не лягатиму. Об'їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?
— У таборі. Піду скажу, щоб коней подали, — відповів староста.
І підійшов до дверей. Коли це враз у сінях зчинився якийсь рух, почулася гучна розмова, відлуння квапливих кроків. Нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг задиханий Тизенгауз, королівський стременний.
— Всемилостивий королю! — вигукнув він. — Гусарський товариш зі Збаража прибув!
— Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і в обох вирвався із уст окрик:
— Не може бути!
— Істинний Бог! Стоїть у сінях.
— Мерщій давай його! — закричав король, плеснувши в долоні. — Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!
Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.
— Підійди-но ближче, ласкавий пане! — попрохав король. — Ще ближче! Ми раді тебе бачити!
Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя було вимащене болотом і кров’ю, очі палали лихоманковим блиском, чорна скуйовджена борода спадала на груди. Трупний запах розходився довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був спертися об стіл.
Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:
— Хто ти?
Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:
— Зі… Збаража!
— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.
Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію[86] і накинув йому на плечі.
— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.
— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.
— Хто ти?
— Ян Скшетуський… гусарський поручик…
— У чиїй службі?
— Воєводи руського.
Шепіт пробіг залою.
— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.
— Злидні… голод… самі могили…
Король затулив рукою очі.
— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.
За хвилю він знову спитав:
— Довго ще зможете протриматися?
— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…
— Багато його?
— Хмельницький… Хан з усіма ордами.
— І хан там?
— Авжеж…
Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.
— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.