— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.
— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.
Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:
— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.
Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її «на ноги підняти» і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.
— Всемилостивий королю, — сказав ксьондз, — що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.
— Добре, панотче, — відповів король. — Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам’ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!
Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним — пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння возів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри — кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада — і гуркіт дедалі посилювався.
— Уже рушають! — мовив ксьондз.
— Під Збараж… на порятунок — прошепотів Скшетуський.
І не відомо, чи то від радості, чи то від тяжких трудів, чи від усього вкупі він так знемігся, що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.
Тим часом, ідучи до будинку тутешнього парафіяльного священика, вони опинилися у юрбі жовнірів, що збиралися перед костьолом. Це були сапегинські хоругви й піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли абияк, подекуди збившись купками й загороджуючи шлях пішоходам.
— З дороги! З дороги! — вигукував ксьондз.
— А хто це тут шукає дороги?
— Гусарський товариш зі Збаража.
— Чолом йому! Чолом! — лунала безліч голосів.
Одні розступалися відразу, інші, навпаки, збивалися в купу ще дужче, бажаючи побачити героя. І дивилися здивовано на цього змученого голодранця, на його страшне обличчя, освітлене місячним сяйвом, і, вражені, шепотіли:
— Зі Збаража, зі Збаража…
З превеликими труднощами довів ксьондз Скшетуського до попівства. Там його викупали, відмили од болота і крові, а потім ксьондз наказав покласти його у ліжко священика, а сам повернувся до війська, що вирушало у похід.
Скшетуський був напівпритомний, але лихоманка не давала змоги йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм — і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум… «Військо йде», — пробурмотів сам до себе… Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.
І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву…
РОЗДІЛ XXX
пав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка — довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» панові Лонгінусу Підбип’яті — лише про князівну не згадав ні разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь-який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна — точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з’явився у хату, де він вирішив переночувати.