— Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?
— А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік — і прямісінько у Замостя.
— Щастя, що вони не загинули, — промовив Скшетуський. — Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?
— Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у мене й так серце краялося, але ж ми учотирьох їхали… Тому вони на кримчаків кинулися, а мені самі наказали… рятувати… Якби-то я був певен, що радість не уб'є вашої милості… Бо це ми за Ямполем… знайшли… Але ж ксьондз…
Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося — він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:
— Хто з тобою був?
— Ваша милость! Гей, ваша милость! — кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.
— Хто з тобою був? — верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.
— Добре, скажу вже! — вигукнув Жендзян. — Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.
Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.
— Рятуйте! — зарепетував Жендзян. — Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко… Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав… Ваша милость! Гей, ваша милость!..
— Нічого! — озвався нарешті Скшетуський. — Де вона?
— Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями… Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського… Невдовзі тут будуть… Тільки б ви, ваша милость, не померли… Вони от-от будуть… Ми у Замостя втекли… І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав… Так воно пристойніше… А то у війську теж бешкетники бувають… Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися… Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: «Це кревна князя Ієремії!..» І вони ураз пройнялися повагою… Та й у дорозі я добряче витратився…
Скшетуський лежав непорушно, але очі в нього були розплющені, спрямовані у стелю, і обличчя мало поважний вигляд — напевно, він молився. Дочитавши молитву, схопився, сів на ліжку і сказав:
— Подай мені одяг і звели сідлати коней!
— А куди це ваша милость хоче їхати?
— Одяг мерщій подай!
— Знали б ви, добродію, скільки у вашої милості ниньки вдяганки — і король перед від’їздом надавав, і всякі інші вельможі. А ще три пречудових коники у стайні стоять. Мені б хоч одного такого!.. Та вашій милості найліпше було б полежати й спочити, сил же у вас, добродію, геть немає.
— Зі мною все гаразд. На коні можу триматися. Поквапся на милість Божу!
— Та я знаю, у вашої милості тіло залізне — тож нехай буде по-вашому. Тільки заступіться за мене перед ксьондзом Цецишовським… Ось вам кладу одежу… Кращої й у вірменських купців не знайти… Ви поки, мій добродію, вдягайтеся, а я скажу, щоб винної юшки принесли — ксьондзів слуга мав на моє прохання приготувати.
Після цих слів Жендзян порався зі сніданком, а Скшетуський почав квапливо одягатися у вбрання, залишене в дарунок від короля і вельмож. Та він раз у раз обіймав пахолка й притискав його до своїх переповнених почуттями грудей, а той розповідав йому усе ab ovo[88]: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів, як вивідав у нього усе про князівну й пірнач одержав. Як згодом пішли вони із паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму й Черемиса, забрали князівну, зрештою, як багато їх підстерігало небезпек, коли вони тікали від Бурляєвйх людей…
— Бурляя пан Заглоба зарубав, — гарячково перебив пахолка пан Скшетуський.
— Хоробрий це рицар, — зауважив у відповідь Жендзян. Я такого ще не зустрічав, бо зазвичай один буває хоробрий, другий балакучий, третій проноза, а в панові За— глобі усе вкупі поєдналося. Та найгірше нам довелося, мій добродію, у лісах за Проскуровом, коли кримчаки за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою лишилися, щоб їх на себе відтягти і погоню затримати, а я звернув зі шляху у бік Старокостянтинова, вирішивши Збараж обійти стороною, бо подумав, що, упоравшись із малим рицарем і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами й поскачуть. Не знаю вже, як Господь у милосерді своєму врятував малого рицаря і пана Заглобу… Я гадав, їх зарубають. А ми тим часом із панною втікали поміж військом Хмельницького, котрий ішов від Старокостянтинова, і Збаражем, під який помчали татари.