— Горпино, — мовив по хвилі.
— Що?
— Ти чаклунка, ти мусиш знати. Чи правда, що є таке зілля: як нап’єшся його — і нелюба покохаєш? Любисток, здається?
— Любисток. Але твоїй біді й він не зарадить. Якби князівна іншого не кохала, годі було б із неї й ковточка, але якщо кохає, знаєш, що буде?
— Що?
— Іще сильніше покохає того, іншого.
— А згинь ти зі своїм любистком! Ворожити вмієш, а порадити — ні.
— Ось послухай: я інше зілля знаю, що в землі росте. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі пластом лежатиме, не знатиме, на якому він світі. Я їй дам цього зілля, а ти…
Козак затрясся в сідлі і втупив у чаклунку свої очі, що палали у пітьмі.
— На що ти натякаєш? — спитав він.
— Та й по всьому! — вигукнула відьма й вибухнула гучним сміхом, наче кобилиця заіржала.
Сміх цей зловісною луною покотився ущелинами ярів.
— Сучка! — сказав отаман.
Очі його поволі згасали, він знову замислився, а потім заговорив ніби сам до себе:
— Ні, ні! Коли ми Бар брали, я перший до кляштору ввірвався, щоб її від п’яного наброду захистити і розчерепити голову кожному, хто хоч пальцем її торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А мацни її рукою, знов за ніж ухопиться або в річку скочить — не вберегти її тобі, нещасному!
— Ти душею лях, не козак, якщо по-козацькому не хочеш дівки приневолити…
— Якби то я був лях! — вигукнув Богун. — Якби то я був лях! — І від різкого болю за голову обіруч схопився.
— Причарувала тебе ця ляшка, — буркнула Горпина.
— Ой, здається, причарувала! — журливо відповів Богун. — Щоб мене перша куля не минула, щоб мені на палі собі життя скінчити… Одна вона у цілім світі потрібна мені, і ця одна мене не хоче!
— Дурний ти! — гнівно вигукнула Горпина. — Вона ж твоя!
— Стули пельку! — скипів козак. — А якщо вона заподіє собі смерть, тоді що? Та я себе роздеру, тебе розірву, макітру об камінь розіб'ю, людей кусатиму, як пес! Я б душу за неї віддав, славою козацькою пожертвував, утік би аж за Ягорлик, полк би свій покинув, хоч на край світу подався б, аби тільки з нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… От що! А вона себе ножем! І через кого? Через мене! Ножем себе! Чуєш?
— Нічого з нею не станеться. Не помре.
— Якщо помре, я тебе до дверей цвяхами приб’ю.
— Нема над нею твоєї волі.
— Нема, нема. Хай би вона мене ножем шпортнула, хоч би й убила, і то було б ліпше.
— Дурна ляшка. Чого б їй не прихилитися до тебе з доброї волі! Де вона кращого знайде?
— Допоможи мені, а я тобі дукатів горщик насиплю, і перлів теж. Ми у Барі добре підмолотилися, та й до того брали.
— Ти багатий, як князь Ярема, і славний. Тебе, кажуть, сам Кривоніс боїться.
Козак махнув рукою.
— Що мені з того, коли серце болить…
І знов запанувало мовчання. Берег річки ставав дедалі дикіший і пустельніший. Біле сяйво місяця робило химерними обриси дерев і скель. Нарешті Горпина сказала:
— Ось воно, Вороже урочище. Далі треба вкупі їхати.
— Чому?
— Пропаще місце.
Вони притримали коней, і за хвилину задні наздогнали їх.
Богун звівся на стременах і заглянув у люльку.
— Спить? — запитав він.
— Спить, — відповів старий козак, — солодко, як дитина.
— Я їй сон-трави дала, — мовила відьма.
— Помалу, обережно, — зауважив Богун, не зводячи очей із сонної, — щоби ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку моєму.
— Тихо світить, не розбудить, — шепнув один із молодців.
І загін рушив далі. Невдовзі прибули до Ворожого урочища. Це був пагорб над самісінькою річкою, невисокий і округлий, ніби щит, що лежав на землі. Місяць заливав його сяйвом, освітлюючи біле, розкидане по ньому каміння. Де-не-де воно лежало окремо, подекуди купами, ніби рештки якихось будівель, руїни розвалених замків і костьолів. Подекуди із землі, ніби цвинтарні надгробки, стирчали кам’яні плити. Увесь пагорб скидався на одну величезну руїну. Може, колись давно, ще за часів Ягелла, тут і вирувало людське життя, але зараз пагорб і вся довколишня місцевість, аж до Рашкова, були глухою пустелею, у якій селився тільки дикий звір, а ночами нечиста сила водила свої танки.
Справді-бо, ледве загін піднявся до половини висоти узгір'я, як легенький досі вітерець обернувся на справжній вихор, що почав облітати пагорб із похмурим, зловісним свистом, і тоді молодцям здалося, ніби з руїн долинають тяжкі зітхання, вириваючись із здушених грудей, жалібні стогони, сміх, плач, скигління дітей. Усе узгір’я почало оживати, волати різними голосами. Із-за каміння, здавалося, виглядали високі темні постаті; тіні химерних обрисів тихо прослизали між валунами, у далині поблискували в мороці якісь вогники, неначе вовчі очі, нарешті, з другого кінця пагорба, де найгустіше лежали купки каміння й руїн, почулося низьке горлове виття, якому враз заокселентували інші голоси.