Тож пан Скшетуський запросив його до товариства. Запах печеного м’яса уже йшов від багаття, лоскочучи нюх і апетит. Отрок дістав м’ясо із жару й подав на олов’яній тарелі. Почали їсти, а коли принесли чималий міх молдавського вина, враз зав’язалася й жвава розмова.
— За наше щасливе повернення додому! — виголосив пан Скшетуський.
— Ти, ваша милость, повертаєшся? Звідкіля ж, скажи, будь ласка? — поцікавився Абданк.
— Здалеку, аж із Криму.
— А що ж ти, ваша милость, там робив? Викуп відвозив?
— Ні, добродію полковнику. Я їздив до самого хана.
Абданк із цікавістю насторожився.
— Бачу, ти, ваша милость, зав’язав добрі стосунки! І з чим же ти до хана їздив?
— Із листом від ясновельможного князя Ієремії.
— То ти послував! Про що ж його милость князь писав до хана?
Намісник кинув бистрий погляд на співрозмовника.
— Добродію полковнику, — мовив він. — Ти дивився у вічі лиходіям, які тобі накинули аркан, і це твоя справа; але про що князь до хана писав, це і не твоя, і не моя справа, а тільки їх обох.
— Я щойно здивувався, — хитро відповів Абданк, — що його милость князь такого молодого юнака послом до хана відправив, але, почувши твою, ваша милость, відповідь, уже не дивуюся, бо бачу, що хоч молодий ти літами, зате зрілий досвідом і розумом.
Намісник скромно вислухав утішні слова, покрутив тільки молодий вус і спитав:
— А скажи-но мені, ваша милость, що ти поробляєш над Омельником і як ти тут опинився сам?
— А я не сам, я людей на дорозі залишив, а їду в Кодак, до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милость великий гетьман послав із листами.
— А чому ж ти, ваша милость, не поплив водою на байдаку?
— Такий був наказ, від якого відступати мені не гоже.
— Дивно, що його милость гетьман такий наказ віддав, адже саме в степу ти й ускочив у таку халепу, якої, добираючись водою, напевно уникнув би.
— Мосьпане, у степах тепер спокійно, та й знаю їх не від сьогодні, а те, що мене спіткало, — то злість людська й invidia[4].
— Кому ж це ти, ваша милость, так не до душі?
— Довго розказувати. Сусіда в мене лихий, добродію наміснику, він і маєток мій знищив, і з хутора виганяє, і сина мого побив, і от — сам, ваша милость, бачив — зі світу мене хоче звести.
— А ти що, ваша милость, шаблі не носиш при боці?
Широке Абданкове обличчя спалахнуло ненавистю, очі похмуро зблиснули, і він відповів поволі й чітко:
— Ношу, і нехай допоможе мені Господь, бо іншої управи на ворогів своїх я більше не шукатиму.
Намісник хотів щось сказати, як раптом у степу почувся кінський тупіт, а радше, квапливе чавкотіння кінських ніг по розмоклій траві. Тої ж миті й челядник намісника, виставлений вартовим, прибіг доповісти, що наближаються якісь люди.
— Це, напевно, мої, — мовив Абданк, — котрих я відразу ж за Тясмином залишив. Не сподіваючись засідки, я обіцяв чекати на них тут.
За хвилю юрба вершників уже оточила півколом узгір’я. Полум’я вихопило з темряви голови коней, що роздували ніздрі й форкали від утоми, а над ними — схилені обличчя вершників. Затуляючи руками від сліпучого блиску очі, вони швидко розглядали всіх, хто був довкола.
— Гей, люди! Хто ви? — спитав Абданк.
— Раби Божі! — відповіли голоси з темряви.
— Так, це мої молодці, — повторив Абданк, звертаючись до намісника. — Сюди! Сюди! — гукнув він.
Кілька вершників злізли з коней і підійшли до вогню.
— А ми спішили, спішили, батьку. Що з тобою[5]?
— У засідку вскочив. Хведько, юда, знав місце і чекав тут на мене зі своїми. Заздалегідь сюди прибув. Аркан на мене накинули!
— Спаси Біг! Спаси Біг! А що то за ляшки біля тебе крутяться?
Кажучи це, вони грізно поглядали на пана Скшетуського та його товаришів.
— Це друзі добрі, — відповів Абданк. — Хвалити Бога, живий я і цілий. Зараз далі рушимо.
— Хвалити Бога! Ми готові.
Новоприбулі заходилися гріти над вогнем руки, бо ніч видалася холодна, хоч і ясна. Було їх десь із сорок, усі росляві й добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що неабияк здивувало пана Скшетуського, особливо тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Усе це здалося намісникові надто підозрілим. Якби великий гетьман послав його милость Абданка в Кодак, то він, по-перше, дав би йому охорону із реєстрових, а по-друге, з якої б речі наказав йому іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть Диким полем до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Радше схоже було, що його милость Абданк саме Кодак і хотів обминути.
5
Курсивом виділено українські слова, словосполучення, а також фрагменти пісень і дум, що подекуди зустрічаються у Сенкевича.