— Слухати гидко, — терпеливо мовив литвин.
— Як же вас величати, добродію? — поцікавився Скшетуський, — бо коли ви відрекомендувалися, то пан Заглоба так вашу милость підкушував, що я, даруйте, нічого не зміг утямити.
— Підбип’ята.
— Бурлака.
— Зірвикаптур із Мишікишок.
— Куме дія та й годі! Хоч він мене й напуває, але я бовдур, якщо це не поганські імена.
— Давно ваша милость із Литви?
— Та от уже два тижні, як я у Чигирині. Довідавшись від пана Зацвіліховського, що ти, добродію, тут проїздитимеш, чекаю, щоб із твоєю опікою князеві своє прохання переказати.
— А скажи мені, ваша милость, бо надто вже мені цікаво, чому ти цей катівський меч під пахвою носиш?
— Не катівський він, добродію наміснику, а крижацький. А ношу я його, бо це трофей і родинна реліквія. Ще під Хойніцами служив він у руці литовській — от і ношу.
— Але ж махиня добряча і важенна, либонь, страх — хіба що обіруч?
— Можна й обіруч, можна й однією.
— Покажи, ваша милость.
Литвин добув меч і подав панові Скшетуському, але в того відразу ж звисла рука. Ні приготуватися, ні замахнутися вільно. Він спробував обіруч, але й це було заважко. Тож пан Скшетуський трохи зніяковів і звернувся до присутніх:
— Ну ж бо, панове добродії! Хто з вас перехреститься!
— Ми вже пробували, — озвалося кільканадцять голосів. — Одному панові комісару Зацвіліховському вдалося підняти, але й він перехреститися не зміг.
— Ну, а сам ти, ваша милость? — поцікавився пан Скшетуський, звертаючись до литвина.
Шляхтич, наче тростину, підняв меч і кільканадцять разів махнув ним із величезною легкістю, аж повітря захурчало у винарні й вітер повіяв по обличчях.
— Нехай же тобі, добродію, Бог допомагає! — вигукнув Скшетуський. — Ти неодмінно дістанеш службу у його князівської милості!
— Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.
— Зате мізки остаточно, — кинув пан Заглоба, — бо не можеш ти, добродію, так само й ними ворушити.
Зацвіліховський підвівся, і вони з намісником зібралися вже йти, як раптом до винарні зайшов білий, наче голуб, чоловік і, побачивши Зацвіліховського, сказав:
— Добродію хорунжий комісаре, а я саме тебе й шукаю!
Це був Барабаш, черкаський полковник.
— Тоді ходімо, ваша милость, до мене на квартиру, — відповів Зацвіліховський. — Тут уже такий ґвалт, що й слова не почуєш.
Вони обидва вийшли, а з ними і пан Скшетуський. Відразу ж за порогом Барабаш запитав:
— Чи нема вісток про Хмельницького?
— Є. Утік на Січ. Оцей офіцер зустрів його вчора у степу.
— Виходить, не водою поїхав? А я послав гінця в Кодак, щоб його перехопити, і, бач, марно.
Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:
— Ой, спаси Христе! Спаси Христе!
— Чого ти, добродію, тривожишся?
— А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох…
— Заколот, ваша милость, віщуєш?
— Не віщую, а бачу його. А Хмельницький — це не Наливайко і не Лобода.
— А хто за ним піде?
— Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!
І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.
Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, — народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.
Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі — самопали, або по-козацькому пищалі, треті — татарські шаблі, четверті — коси або й просто киї із прив’язаною на кінці кінською щелепою. А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в’ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще — селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п’яними — на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де-не-де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню: